Вочевидь, саме це й хотів почути Марлоу. Нарешті він знайшов того, у кого ще гірше становище, ніж у нього. «Буде несолодко!» — скрегоче він, а його кістлявий череп сяє холодним електричним вогнем.
Виходячи з «Дом», Марлоу пояснює між нападами гикавки, що мусить повернутися до Сан-Франциско.
Здається, тепер він щиро переймається безпорадністю Карла. Він пропонує нам із Карлом заопікуватися журналом під час його відсутності. «Тобі, Карле, я можу довіритися»,— говорить він. Аж раптом у нього стається напад, цього разу справжній. Він ледь не падає в канаву. Ми підхоплюємо його й відводимо в bistro[50] на бульварі Едґара Кіне, де саджаємо на стілець. Йому й справді погано — нестерпний головний біль, від якого він верещить, рохкає й розхитується вперед-назад, мов тупа тварина, яку вдарили кувалдою. Ми вливаємо в нього кілька порцій «Ферне-Бранка», вкладаємо його на лавку й накриваємо очі кашне. Він лежить і стогне. Невдовзі ми чуємо його храп.
— Як щодо його пропозиції? — запитує Карл. — Чи варто нам на неї пристати? Він каже, що дасть мені тисячу франків, коли повернеться. Я знаю, що не дасть, але що з того?
Він зиркає на Марлоу, що розтягнувся на лавці, прибирає з його очей кашне, а тоді знову кладе на місце. Зненацька на його обличчі з’являється пустотлива усмішка.
— Послухай, Джо, — каже він, киваючи, щоб я підсунувся ближче, — ми його обдуримо. Візьмемо на себе його вошивий журнал, а тоді добряче там налажаємо.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, ми відмовимо всім іншим дописувачам і наповнимо його власним лайном — ось що!
— Ага, але яким саме лайном?
— Будь-яким… він нічого не зможе з цим вдіяти. Ми його добряче наїбемо. Один хороший номер, і після цього журналу триндець. Ти зі мною, Джо?
Шкірячись і посміюючись, ми зводимо Марлоу на ноги й тягнемо до Карлової кімнати. Увімкнувши світло, ми помічаємо в ліжку жінку, що чекає на Карла. «А я й забув про неї», — каже Карл. Ми проганяємо пизду й кладемо на ліжко Марлоу. Приблизно за хвилину лунає стукіт у двері. Це Ван Норден. Його всього аж трусить. Загубив вставну щелепу — думає, що в кабаре «Валь Неґр». Хай там як, а ми вкладаємося в ліжко, учотирьох. Від Марлоу тхне, мов від копченої риби.
Вранці Марлоу з Ван Норденом вирушають на пошуки вставної щелепи. Марлоу щось белькоче. Думає, що це він загубив зуби.
Це мій останній обід у будинку драматурга. Вони нещодавно орендували новий рояль, великий концертний рояль. Я натрапляю на Сильвестра, коли той виходить від квіткаря, тримаючи в руках вазон із фікусом. Він просить мене потримати його, доки сходить за сигарами. Один за одним я проїбав усі свої безкоштовні обіди, які так ретельно розпланував. Одні за одними проти мене налаштовуються або чоловіки, або їхні дружини. Крокуючи поряд із Сильвестром з фікусом у руках, я думаю про той вечір кілька місяців тому, коли ця ідея вперше спала мені на думку. Я сидів на лавці біля ресторану «Куполь», водячи пальцем по обручці, яку намагався закласти garçon’у в «Дом». Він запропонував мені за неї шість франків, і це мене добряче розлютило. Проте живіт вимагав свого. Відколи я полишив Мону, я носив цю обручку на мізинці. Вона настільки стала частиною мене, що мені ніколи й на гадку не спадало її продати. Це була одна з тих обручок з білого золота із флердоранжами. Коштувала півтора долари, можливо, й більше. Три роки ми обходилися без обручки, а тоді одного дня, коли я йшов зустріти Мону на пірсі, то випадково побачив вітрину ювелірної крамниці на Мейден-лейн, і вся та вітрина була завалена обручками. Прийшовши на пірс, Мону я там не застав. Я дочекався, доки з трапу зійшов останній пасажир, однак Мона так і не з’явилася.
Зрештою, я попросив показати мені список пасажирів. Її імені в ньому не було. Я одягнув обручку на мізинець, і там вона й лишилася. Якось я забув її в бані, однак мені її повернули. Один із флердоранжів відвалився. Хай там як, а я сидів на лавці, схиливши голову, й вертів персня, коли хтось несподівано поплескав мене по спині. Не буду детально розповідати, але мене пригостили обідом та ще й дали кілька франків. І тоді мене пронизала думка — ніхто не відмовить людині у їжі, якщо в тої стане сміливості її попросити. Я одразу пішов до кафе й написав із десяток листів. «Чи дозволите ви мені обідати у вас раз на тиждень? Повідомте, у який день вам найзручніше». Це спрацювало, мов закляття. Мене не просто годували… мені влаштовували бенкети. Щовечора я повертався додому п’яний. Вони ніяк не вгавали, ці «раз на тиждень» щедрі душі. А те, що відбувалося зі мною в інші дні, їх не стосувалося. Час від часу найтурботливіші забезпечували мене цигарками або дріб’язком. Вочевидь, усі вони зітхнули з полегшенням, зрозумівши, що бачитимуть мене лише раз на тиждень. Ще дужче полегшення вони відчували, коли я казав: «Більше мені це не знадобиться». Вони ніколи не питали чому. Вітали мене, та й по всьому. Часто так траплялося через те, що я знаходив кращого господаря й міг дозволити собі позбутися тих, які були скалкою в дупі. Але їм таке ніколи й на думку не спадало. Врешті-решт я розробив стабільну, чітку програму — усталений графік. Я знав, що по вівторках на мене чекає така-то їжа, а по п’ятницях — інша. Я знав, що Кронштадт пригостить мене шампанським і домашнім яблучним пирогом. А Карл запропонує пообідати в місті, щоразу відводитиме мене до іншого ресторану, замовлятиме рідкісні вина, а потому запросить до театру або до цирку «Медрано». Вони розпитували один про одного, ці мої господарі. Питали, чия оселя мені сподобалася найбільше, хто найліпше готує тощо. Думаю, найбільше мені подобалося у Кронштадта. Можливо, тому, що він щоразу записував те, що я з’їв, крейдою на стіні. Ні, розуміння того, скільки я йому заборгував, аж ніяк не впливало на моє сумління, оскільки я не мав жодного наміру щось йому платити, та й сам він не плекав ілюзій з приводу відшкодування. Мене захоплювали самі ці цифри. Зазвичай він вираховував усе до останнього сантиму. Якби я забажав заплатити все до копійки, то довелося б розламати су. Його дружина була чудовою кухаркою, і їй було похуй на всі ті Кронштадтові сантими. Вона брала з мене плату копіями сторінок, зробленими під копірку. Саме так! Якщо я приходив без свіжих копій, вона впадала у відчай. За це я мусив наступного дня відвозити їхню малу до Люксембурзького Саду й бавитися з нею впродовж двох-трьох годин — завдання, що доводило мене до сказу, оскільки вона розмовляла лише угорською та французькою. Загалом вони були дивним кодлом, ці мої господарі…