Стоячи на балконі в помешканні Тані, я розглядаю накритий стіл. Там — Молдорф, сидить поруч зі своїм ідолом. Він гріє ноги біля каміна, у його водянистих очах — потворна вдячність. Таня знову виконує адажіо. Адажіо промовляє дуже чітко: більше жодного слова про любов! Я знову біля фонтана, спостерігаю за черепахами, які сцють зеленим молочком. Сильвестр щойно повернувся з Бродвею із серцем, сповненим коханням. Цілу ніч я пролежав на лавці за алеєю, тоді як планету зволожувала тепла сеча черепах, а коні у фалічній люті летіли галопом, мов скажені, навіть не торкаючись землі.
Цілу ніч я відчував запах бузку з маленької темної кімнати, де вона розпускає своє волосся, бузок, який я купив їй, коли вона пішла на зустріч із Сильвестром. «Він повернувся з серцем, сповненим коханням», — сказала вона, і її волосся пахло бузком, її рот пах бузком, бузок визирав у неї навіть з-під пахв. Кімната купається в коханні, черепаховій сечі, поміж теплого бузку, а коні скачуть галопом, мов скажені. Вранці — брудні зуби і бруд на шибках; маленька брама, що веде до алеї, зачинена. Люди йдуть на роботу, і віконниці бряжчать, мов кольчуги. У книгарні навпроти фонтана лежить історія озера Чад, безмовних ящірок, розкішних гумігутових відтінків. Усі листи, які я їй писав: п’яні листи тупим недогризком олівця, божевільні — шматками деревного вугілля, маленькі послання, які писав, пересідаючи з однієї лавки на іншу, феєрверки, серветки, морозиво з фруктами; тепер вони читатимуть їх разом, і колись він навіть зробить мені комплімент. Струшуючи попіл своєї сигари, він мовить: «Ти й справді пишеш досить добре. То ти — сюрреаліст, чи не так?» Сухий, ламкий голос, лупа на зубах, соло для сонячного сплетіння, літера «н» для недоумка.
Я — на балконі з фікусом, а піді мною грає адажіо. Клавіші чорні й білі, чорні, потім білі, потому білі й чорні. І ти хочеш знати, чи можеш зіграти щось для мене. Так, зіграй що-небудь цими своїми великими пальцями. Зіграй адажіо, бо ж це єдина клята річ, яку ти знаєш. Зіграй її, а тоді відріж собі великі пальці.
Це адажіо! Не розумію, чому вона так наполегливо повсякчас його грає. Старий рояль її не задовольняв; вона мусила орендувати великий концертний — для адажіо! Коли я бачу, як її великі пальці натискають на клавіші, а поряд зі мною стоїть цей дурнуватий фікус, то почуваюся, немов той божевільний із Півночі, який зірвав із себе одяг і сидить посеред зими на гілках дерева, жбурляючи горіхи у вкрите кригою море, що нагадує луску оселедця. У цій музиці є щось дратівливе, щось безплідно меланхолійне, неначе вона написана лавою, неначе має свинцево-молочний колір. А Сильвестр, нахиливши голову вбік, немов аукціоніст, каже: «Зіграй-но ту іншу, яку ти сьогодні репетирувала». Чудово, коли маєш піджак для куріння, хорошу сигару й дружину, що грає на фортепіано. Це так розслабляє. Так заспокоює. Між актами ти виходиш покурити і подихати свіжим повітрям. Так, її пальці дуже гнучкі, надзвичайно гнучкі. До того ж вона займається батиковим розписом. Не хочеш спробувати болгарської цигарки? Голубко, як там називається та інша п’єса, яка так мені сподобалася? Скерцо! О, так, скерцо! Пречудове скерцо! Говорить граф Вальдемар фон Швіссенайнцуґ. Спокійні, вкриті лупою очі. Галітоз. Яскраві шкарпетки. І гороховий суп із грінками, якщо ваша ласка. У п'ятницю ввечері ми завжди їмо гороховий суп. Не бажаєш скуштувати трохи червоного вина? Червоне вино подається до м’яса, ти ж знаєш. Сухий, рішучий голос. Пригощайся сигарою! Так, мені подобається моя робота, але я не надаю їй особливого значення. Моя наступна п’єса стосуватиметься плюралістичної концепції світобудови. Барабани з кальцієвими лампами обертатимуться. О’Ніл помер. На мою думку, мила, тобі варто частіше прибирати ногу з педалі. Так, ось ця частина дуже гарна… дуже гарна, ти так не вважаєш? Так, персонажі ходитимуть із мікрофонами у штанах. Дія відбуватиметься в Азії через сприятливіші погодні умови. Не бажаєш спробувати трішки анжуйського? Ми купили його спеціально для тебе…