За їжею ця балаканина триває далі. Здається, ніби він дістав свій обрізаний член і поливає нас сечею. Таня ледь стримується. Відтоді, як він повернувся із серцем, сповненим коханням, цей монолог не припиняється. Він починає говорити, ще коли роздягається, розповідає вона мені, — стабільний потік теплої сечі, неначе йому прорвало сечовий міхур. Мене охоплює лють на саму думку про те, що Таня лягає в ліжко з цим розпанаханим сечовим міхуром. Досить лишень подумати, що цей нікчемний скоцюрблений виродок із дешевими бродвейськими п’єсами в рукаві поливає сечею жінку, яку я кохаю. Замовляючи червоне вино, барабани, що обертаються, та грінки до свого горохового супу! Яка зухвалість! Подумати лишень, що він лежить поруч із горнилом, яке я для нього розігрів, і просто справляє малу потребу! Боже мій, чоловіче, та ти мав би дякувати мені навколішках. Невже ти не бачиш, що тепер у твоєму домі є жінка? Невже не помічаєш її напругу? Крізь свої защемлені аденоїди ти говориш мені: «Що ж, послухай мене… на це можна поглянути під двома кутами…» Засунь собі в сраку ті два кути, під якими ти дивишся на речі! Засунь у сраку свій плюралістичний всесвіт і свою азіатську акустику! Не треба мені ані твого червоного, ані анжуйського… віддай мені її… вона належить мені! Піди, посидь біля фонтана, і дозволь мені насолоджуватися запахом бузку! Протри очі від лупи… візьми це кляте адажіо й загорни його у свої фланелеві штани! І ту іншу мелодію теж… усі мелодії, які витікають з твого нікудишнього сечового міхура. Ти посміхаєшся до мене так упевнено, так обдумано. Та я ж просто лижу тобі дупу, невже ти цього не бачиш? Поки я слухаю твоє лайно, вона торкається мене рукою — але ти цього не помічаєш. Ти вважаєш, що мені подобається страждати, ти кажеш, що це моя роль. Гаразд. Спитай про це в неї! Вона розповість тобі, як я страждаю. «Ти — рак і божевілля», — нещодавно сказала вона мені в телефонній розмові. Тепер на це хвора й вона, на рак і на божевілля, а невдовзі тобі доведеться здирати з неї коросту. Кажу тобі, її вени розриваються, а твої балачки не більше ніж тирса. Скільки б ти не висцяв, тобі ніколи не заткати дірок. Як там казав містер Рен? Слова — це самотність. Минулого вечора я лишив тобі кілька слів на скатертині — ти прикрив їх ліктями.
Він загородив її парканом, немов вона — брудні смердючі мощі святого. Якби в нього лише стало сміливості проказати «забирай її!», можливо, трапилося б чудо. Лише це. «Забирай її!» — і присягаюся, що все склалося б якнайкраще. Окрім того, можливо, я б її й не взяв — цікаво, чи таке коли-небудь спадало йому на думку? Або ж забрав би на якийсь час, а тоді повернув, із покращеннями. Але будувати довкола неї паркан — безглуздо. Неможливо загородити парканом людську істоту. Так більше не роблять… Нікчемний скоцюрблений виродку, ти думаєш, що я її не гідний, що я можу її заплямувати, спаплюжити. Ти не знаєш, яким смаколиком є заплямована жінка, як зміна сімені може спонукати жінку розквітнути! Ти вважаєш, що сповненого коханням серця достатньо, і, можливо, для правильної жінки це так, однак у тебе вже немає серця… ти лише великий порожній сечовий міхур. Ти гостриш зуби і тренуєш рик. Ти бігаєш довкола її підборів, мов сторожовий пес, і все обсцикаєш. Їй не був потрібен сторожовий пес… вона вважала тебе поетом. Колись ти був поетом, казала вона. А тепер ти хто? Сміливіше, Сильвестре, сміливіше! Вийми мікрофон зі штанів. Опусти задню лапу і припини скрізь справляти малу потребу. Я кажу «сміливіше», бо вона вже тебе покинула. Кажу тобі, вона заражена, тож можеш розібрати свій паркан. Можеш не запитувати ввічливо, чи кава на смак не нагадує карболову кислоту: це мене не налякає. Насип у каву щурячої отрути й трішки битого скла. Закип’яти сечу й додай у неї кілька мускатних горіхів…