Останні кілька тижнів я живу в комуні. Мені доводиться ділити своє життя з іншими, здебільшого з кількома божевільними росіянами, п’яницею-голландцем і огрядною болгаркою на ім’я Ольга. З росіян — переважно з Євгеном та Анатолієм.
Усього кілька днів тому Ольгу виписали з лікарні, де їй випалили труби, і вона втратила трохи зайвої ваги. Однак з її вигляду не скажеш, що вона дуже страждала. Вона важить майже як горбатий локомотив; з неї ріками тече піт, у неї галітоз, і вона досі носить черкеську перуку, яка нагадує стружку. На підборідді в неї дві великі бородавки, з яких стирчить купа волосинок; і в неї ростуть вуса.
Наступного ж дня після виходу з лікарні Ольга знову почала шити взуття. О шостій ранку вона вже сидить за своїм верстатом; щодня вона виготовляє дві пари взуття. Євген нарікає, що Ольга — тягар, хоча, правду кажучи, завдяки цим двом щоденним парам взуття Ольга забезпечує і Євгена, і його дружину. Якщо Ольга не працюватиме — не буде що їсти. Тож усі намагаються вчасно вкласти Ольгу спати й ситно її нагодувати, аби лиш вона й далі працювала і таке інше.
Кожна трапеза починається з супу. Хоч яким був цей суп — цибулевим, помідорним, овочевим чи ще якимось — він завжди смакує однаково. Переважно на смак він такий, наче в ньому зварили ганчірку для миття посуду, — дещо кислий, запліснявілий, пінистий. Я бачу, як після обіду Євген ховає його до комоду. Там він стоїть і бродить до наступної трапези. Масло також ховають у комод; після трьох днів на смак воно нагадує великий палець на нозі трупа.
Запах згірклого масла, на якому щось смажать, не надто апетитний, особливо коли їжу готують у кімнаті, де немає навіть натяку на вентиляцію. Коли я відчиняю двері, мені одразу стає зле. Однак, щойно зачувши, що я прийшов, Євген зазвичай одразу відчиняє віконниці й знімає простирадло, яке висить на вікні, мов тенета, заступаючи сонячне світло. Бідолашний Євген! Він оглядає кімнату з невеликою кількістю меблів, брудні простирадла й балію для купання, у якій досі брудна вода, і каже: «Я — раб!» Він повторює це щодня, і не раз, а з десяток разів. А тоді знімає зі стіни гітару й співає.
Але щодо запаху згірклого масла… З ним пов’язані й хороші асоціації. Коли я думаю про це згіркле масло, то бачу себе в маленькому старосвітському внутрішньому дворику, страшенно смердючому, надзвичайно похмурому дворику. Крізь щілини у віконницях на мене витріщаються дивні особи… загорнуті в шалі старі жінки, карлики, сутенери зі щурячими писками, згорблені євреї, midinettes[51], бородаті ідіоти. Нетвердою ходою вони виходять у дворик, щоб набрати води або вилити помиї. Якось Євген попрохав мене вилити помиї замість нього. Я відніс відро до закутку у дворику. Там була діра в землі, а довкола — шматки брудного паперу. Маленький отвір був липким від екскрементів, які англійською називаються лайном. Я перехилив відро, пролунав огидний сплеск і булькання, а за ним почувся ще один неочікуваний сплеск. Коли я повернувся, саме розливали суп. Упродовж усієї трапези я думав про свою зубну щітку — вона вже стара, й щетинки застрягають у зубах.
Сідаючи до столу, я завжди займаю місце біля вікна. Я боюся сидіти з іншого боку столу — звідти надто близько до ліжка, а воно аж кишить. Якщо я дивлюся в той бік, то бачу плями крові на сірих простирадлах, утім я намагаюся туди не дивитися. Я визираю у дворик, де споліскують помийні відра.
Трапеза ніколи не завершується без музики. Щойно роздадуть сир, Євген підстрибує й тягнеться по гітару, яка висить над ліжком. Він завжди співає ту саму пісню. Хоч він і стверджує, що його репертуар налічує п’ятнадцять чи шістнадцять пісень, проте я ніколи не чув більше трьох. Його улюблена — Charmant роете d'amour[52]. Вона сповнена angoisse[53] та tristesse[54].