По обіді ми йдемо до кінотеатру, в якому прохолодно й темно. Євген сідає за фортепіано у великій оркестровій ямі, а я — на лаву перед екраном. У залі порожньо, але Євген співає так, наче тут зібралися всі короновані особи Європи. Двері до саду відчинено, аромат мокрого листя просочується всередину, і дощ змішується з Євгеновими angoisse та tristesse. Опівночі, після того як глядачі насичують зал потом та своїм смердючим диханням, я повертаюся спати на лаву. Ліхтар над виходом, оточений ореолом від тютюнового диму, кидає слабке світло на кут азбестової завіси при підлозі; щоночі, перед тим як заплющити очі, я бачу перед собою штучне око…
Стою посеред внутрішнього дворика зі скляним оком; мені доступна лише половина світу. Каміння мокре й поросле мохом, а в розколинах сидять чорні жаби. Великі двері закривають вхід до підвалу; сходинки слизькі й вкриті калом кажанів. Двері вигнулися й перекосились, петлі відвалюються, однак емальована вивіска на них ідеально збереглася, на ній написано: «Зачиняйте за собою двері». Навіщо зачиняти двері? Не можу збагнути. Дивлюся на вивіску ще раз, але її вже немає; на її місці — шибка з кольоровим склом. Я виймаю своє штучне око, плюю на нього й протираю носовичком. На помості над велетенським, вирізьбленим з дерева столом сидить жінка; довкола її шиї звивається змія. Уся кімната заставлена книжками, а в кольорових акваріумах плавають дивні риби; на стінах розвішано мапи та схеми, мапи Парижа перед чумою, мапи античного світу, Кноссу та Карфагена, мапи Карфагена до посипання сіллю й опісля[55]. У кутку кімнати бачу залізне ложе, а на ньому — мерця; жінка втомлено підводиться, піднімає з ліжка мерця й бездумно викидає його крізь вікно. Вона повертається до величезного різьбленого столу, виймає з акваріуму золоту рибку й ковтає її. Кімната починає повільно обертатися, й один за одним континенти сповзають у море; зосталася лише жінка, проте її тіло — це географічна маса. Я визираю з вікна і бачу, як із Ейфелевої вежі розбризкується шампанське; вона вся складається з цифр і загорнута в саван із чорного мережива. Дико булькає каналізація. Скрізь лише дахи, зведені з мерзенною вправністю.
Мене викинуло зі світу, мов гільзу. Опустився щільний туман, землю вкрило замерзлим жиром. Я відчуваю, як пульсує місто, ніби воно — серце, яке щойно вийняли з теплого тіла. Шибки мого готелю гнояться, і довкола стоїть міцний їдкий сморід, який нагадує сморід згорілих хімікатів. Дивлячись у Сену, я бачу бруд і спустошення, вуличні ліхтарі тонуть, чоловіки й жінки задихаються, мости вкриті будинками, бойнями кохання. Чоловік із пристебнутим до живота акордеоном стоїть, спершись на стіну; його руки відрубані по зап'ястки, але акордеон звивається між цими обрубками, мов мішок зі зміями. Всесвіт здрібнів; він завдовжки лише квартал, і в ньому немає зірок, дерев, річок. Люди, що мешкають тут, — мерці; вони виготовляють стільці, на яких інші сидять у своїх снах. Посеред вулиці — колесо, і в його втулці розміщена шибениця. Уже мертві люди оскаженіло намагаються залізти на шибеницю, але колесо крутиться занадто швидко…
Мені потрібне було щось, що привело б мене до ладу. Минулої ночі я це знайшов: Папіні. Мене не обходить, чи він шовініст, нікчемний святенник чи короткозорий педант. Як невдаха, він пречудовий…
Які книжки він читав у вісімнадцять! Не лише Гомера, Данте, Гете, не тільки Арістотеля, Платона, Епіктета, не лише Рабле, Сервантеса, Свіфта, не тільки Болта Вітмена, Едґара Аллана По, Бодлера, Війона, Кардуччі, Мандзоні, Лопе де Веґа, не лише Ніцше, Шопенгауера, Канта, Геґеля, Дарвіна, Спенсера, Гакслі, а й усіляку дрібноту на додачу. Це на 18-й сторінці. Alors[56] на сторінці 232 він врешті зазнає краху й сповідається. Я нічого не знаю, зізнається він. Мені відомі назви, я впорядковував бібліографії, я писав критичні есе, я обмовляв і збезчещував… Я можу говорити протягом п’яти хвилин чи п’яти днів, однак потому я виснажуюсь, я вичавлений, мов лимон.
Далі таке: «Кожен хоче зі мною побачитися. Кожен наполягає на розмові. Люди докучають мені й докучають іншим, цікавлячись тим, що я роблю. Як я? Чи зі мною знову все гаразд? Чи й досі я ходжу на прогулянки за місто? Чи я працюю? Чи закінчив свою книжку? Чи почну я невдовзі нову?
Худорлявий, схожий на мавпу німець хоче, щоб я переклав його твори. Росіянка з диким поглядом хоче, щоб я описав їй своє життя. Американська леді хоче чути найсвіжіші новини про мене. Американський джентльмен надішле за мною екіпаж, який відвезе мене пообідати — просто дружня розмова про особисте, ви ж розумієте. Давній шкільний товариш, друзяка, з яким я не спілкувався вже десять років, хоче, щоб я зачитував йому все, що пишу, щойно закінчу якийсь текст. Друг-художник очікує, що я позуватиму йому щогодини. Репортер з газети хоче дізнатися мою теперішню адресу. Знайомий містик цікавиться станом моєї душі; інший, практичніший — станом мого гаманця. Президент мого клубу хоче знати, чи виголошу я промову перед хлопцями! Пані, яка захоплюється спіритизмом, сподівається, що я зазиратиму до неї на чай якомога частіше. Вона хоче дізнатися мою думку про Ісуса Христа і що я думаю про нового медіума?..
55
Древній ритуал, під час якого переможці посипали сіллю захоплені ворожі міста, аби ті не відродилися.