Боже милий! На що я перетворився? Люди, яке ви маєте право захаращувати моє життя, красти мій час, копирсатися в моїй душі, висмоктувати мої думки, вважати мене вашим компаньйоном, довіреною особою, довідковим бюро? За кого ви мене маєте? Хіба я артист, який щовечора мусить розігрувати інтелектуальний фарс перед вашими дурними пиками? Хіба я — раб, якого купили, заплативши за те, аби я повзав перед вами, неробами, на пузі й складав вам до ніг усе, що роблю та знаю? Хіба я — дівка в борделі, яка має задерти спідницю або зняти сорочку на прохання першого ліпшого чоловіка у зшитому на замовлення костюмі?
Я — людина, яка воліла б жити героїчно й зробити світ більш стерпним, на свій погляд: якщо в миті слабкості, відпочинку, нужди я даю волю почуттям — трохи червоногарячої люті, охолодженої в словах, — пристрасну мрію, загорнуту і зав’язану в образах, — що ж, прийміть це або облиште… але не турбуйте мене!
Я — вільна людина, і мені потрібна моя свобода. Мені потрібно побути на самоті. Я хочу усамітнитись, щоб обмірковувати свій сором і розпач; мені потрібне сонячне світло і бруківка вулиць без супутників, без розмов, наодинці з собою, а компанію мені складатиме тільки музика мого серця. Що ви від мене хочете? Коли мені є що сказати, я це записую. Коли мені є що дати, я даю. Від вашої настирливої цікавості в мене розлад шлунку! Ваша похвала мене принижує! Ваш чай для мене — отрута! Я нікому нічого не винен. Я відповідав би лише перед Богом, якби він існував!»
Здається мені, говорячи про потребу залишитись на самоті, Папіні десь зовсім трохи прогледжує те, що в нього під носом. Не важко бути одному, якщо ти бідний і до того ж невдаха. Митець завжди сам, якщо він справжній митець. Ні, насправді митцю потрібна самотність.
Я назвав себе митцем. Що ж, нехай так і буде. Після обіду я прекрасно подрімав, від чого мій хребет немов вкрився вельветом. Понавигадував стільки ідей, що мені їх вистачить на три дні. Задихаюся від того, що нема куди подіти стільки енергії. Вирішую прогулятися. На вулиці передумую. Вирішую піти в кіно. Проте піти в кіно не можу — не вистачає кількох су. У такому разі — прогулянка. Біля кожного кінотеатру я зупиняюся й розглядаю афіші, а тоді — ціни. У цих опіумних притонах правлять дешево, проте мені все одно бракує кількох су. Якби не така пізня пора, я, мабуть, повернувся б і здав порожню пляшку.
Поки доходжу до Рю-Амелі, геть забуваю про кіно. Рю-Амелі — одна з моїх улюблених вулиць. Одна з тих, які муніципалітет, на щастя, забув замостити бруківкою. Величезне каміння проступає з ґрунту й тягнеться від одного боку вулиці до іншого. Вона завдовжки всього один квартал і доволі вузька. На цій вулиці розташований готель «Претті». Також на Рю-Амелі стоїть маленька церква. Вона має такий вигляд, наче її було навмисне зведено для президента Республіки та його найближчих родичів. Приємно зрідка бачити скромну маленьку церкву. Париж переповнений помпезними соборами.
Міст Олександра III. Перед мостом величезний простір, де розгулює вітер. Стрункі голі дерева, оточені залізними решітками, висаджено з математичною точністю; з-під купола Будинку інвалідів сочиться морок, заполоняючи темні вулиці, що прилягають до площі. Це морг поезії. Тепер він там, де їм треба, — величний воїн, остання велика людина Європи. Поринув у здоровий сон в своєму гранітному ліжку. Можна не боятися, що він перевертається в труні. Двері надійно зачинено, кришка щільно закрита. Спи, Наполеоне! Їм не були потрібні твої ідеї, їм був потрібен лише твій труп!
Річка досі розбухла, каламутна, посмугована світлом ліхтарів. Не знаю, що саме прокидається в мені, коли я дивлюся на цей темний стрімкий потік, але всередині мене наростає відчуття тріумфу, яке ще раз стверджує глибинне бажання ніколи не полишати цю країну. Пам’ятаю, як проходив тут одного ранку дорогою до «Амерікен Експресе», заздалегідь знаючи, що там не буде для мене жодного листа, жодного чека, жодної телеграми — нічого, абсолютно нічого. По мосту гуркотів фургон «Галері Лафаєт». Дощ ущух, і сонце, продираючись крізь мильні хмари, лягало на блискучу черепицю дахів холодним вогнем. Зараз я пригадую, як водій визирнув з вікна й подивився на річку в напрямку дороги до Пассі. У нього був такий здоровий, простий, ствердний погляд, неначе він казав самому собі: «О, незабаром весна!» А Бог свідок, коли в Парижі настає весна, навіть найскромніший смертний відчуває, що живе в раю. Але справа була не лише в цьому — передусім ішлося про сповнений інтимної близькості погляд, яким він оглядав усю сцену. Це був його Париж. Людині не потрібно бути багатою, не потрібно навіть бути громадянином, щоб ставитися отак до Парижа. У Парижі повно бідняків — мені здається, що вони — найбільш горда й найбрудніша зграя жебраків, яких коли-небудь носила земля. А втім, вони справляють таке враження, ніби почуваються тут як удома. Ось що відрізняє парижанина від решти душ, які мешкають у метрополісах.