Коли я думаю про Нью-Йорк, відчуття в мене зовсім інші. Нью-Йорк змушує навіть багату людину почуватися дрібною й неважливою. Нью-Йорк холодний, блискучий, злий. Там домінують будівлі. Уся діяльність його жителів позначена якимось атомним шаленством; що скаженішим стає темп, то більше занепадає дух. Там — постійне бродіння, але воно незгірше могло б відбуватися і в тестовій колбі. Ніхто не знає, що й до чого. Його енергія не підвладна нікому. Вона колосальна. Химерна. Бентежна. Велетенський реактивний поспіх, однак абсолютно не впорядкований.
Коли я думаю про це місто, в якому народився й виріс, про Мангеттен, який оспівував Вітмен, мої нутрощі обпалює сліпа біла лють. Нью-Йорк! Білі в’язниці, тротуари, що аж кишать диваками, черги за хлібом, опіумні притони, побудовані, мов палаци, жиди, прокажені, горлорізи, і на довершення всього — ennui, монотонність облич, вулиць, будинків, хмарочосів, їжі, афіш, роботи, злочинів, кохання… Ціле місто, зведене над порожньою прірвою, у якій немає нічого. Безглуздя. Абсолютне безглуздя. А 42-га вулиця! Вершина світу, як вони її називають. То де ж тоді дно? Ти можеш іти нею з простягнутою рукою, а тобі посипатимуть голову золою. Багаті чи бідні — всі вони ходять із задертими головами, ледве не скручуючи собі шиї, щоб роздивитися свої прекрасні білі в’язниці. Вони походжають, немов сліпі гуси, і прожектори вкривають їхні порожні обличчя крупинками екстазу.
«Життя, — казав Емерсон, — складається з того, про що людина думає впродовж дня». Якщо це правда, то моє життя — величезний кишечник. Я не лише цілими днями думаю про їжу — вона сниться мені навіть вночі.
Однак я не прошу повернути мене до Америки, щоб знову потрапити між жорен, щоб гарувати на одноманітній роботі. Ні, мені більше до вподоби бути бідною людиною в Європі. Бог свідок, я достатньо бідний; зостається лишатися людиною. Минулого тижня я думав, що от-от вирішу свої життєві проблеми, гадав, що незабаром матиму змогу себе забезпечувати. Так сталося, що мені трапився ще один росіянин — його звати Серж. Він мешкає в Сюрені, де розташована невеличка колонія émigrés[57] та нужденних митців. До революції Серж був капітаном Імператорської гвардії; у шкарпетках його ріст шість футів три дюйми, і він п’є горілку, мов воду. Його батько був адміралом чи кимось подібним на броненосці «Потьомкін».
Я познайомився з Сержем за доволі незвичних обставин. Того дня, ближче до обіду, шукаючи якби-то попоїсти, я опинився неподалік від вар’єте «Фолі-Бержер» — тобто біля його службового входу, у маленькому вузькому провулку, з одного боку якого розташовувалась залізна брама. Я саме терся коло входу на сцену, плекаючи примарну надію випадково познайомитися з однією з легковажних місцевих «метеликів», коли біля узбіччя зупинилася вантажівка з відкритим кузовом. Побачивши, що я стою, запхавши руки в кишені, водій, а це був Серж, запитав, чи не допоміг би я йому розвантажити залізні бочки. Коли Серж дізнався, що я — американець і в мене за душею ні копійки, він ледь не розплакався від щастя. Здається, він вже ноги в кров збив, шукаючи вчителя англійської мови. Я допомагаю йому закотити бочки з отрутою для комах у будинок і розглядаю «метеликів», які пурхають за кулісами. Ця випадкова зустріч раптом набуває якогось химерного характеру — порожній будинок, тирсові ляльки, що пурхають за кулісами, бочки з герміцидом, а на довершення всього — броненосець «Потьомкін». Сержова ввічливість. Він — великий і чуйний, чоловік до кінчиків волосся, однак із жіночим серцем. У найближчому кафе — кафе «Дез-Артіст» — він одразу пропонує мені пожити в нього; каже, що покладе матрац на підлогу в коридорі. За уроки обіцяє щодня годувати, ситно, по-російськи, а якщо з якоїсь причини їжі не виявиться — то платитиме п’ять франків. Як на мене, звучить пречудово, пречудово! Єдине питання — як я щодня добиратимуся з Сюрена до «Амерікен Експресе»?