Серж наполягає, щоб ми розпочали одразу — він дає мені гроші на таксі, аби я приїхав у Сюрен увечері. Я приїжджаю незадовго до вечері, прихопивши з собою наплічника, щоб провести Сержу урок. У нього вже зібралося кілька друзів — здається, вони завжди їдять гуртом, і кожен бере на себе частину витрат.
За столом нас восьмеро — і три собаки. Спершу їдять собаки. Їм дають вівсянку. Тоді починаємо ми. Ми також їмо вівсянку — як hors-d'œuvre[58]. «Chez nous, — підморгуючи, каже Серж, — c'est pour les chiens, les Quaker Oats. Ici pour le gentleman. Ca va[59]». Після вівсянки — грибний суп з овочами; після цього — омлет із беконом, фрукти, червоне вино, горілка, кава, цигарки. Непогано поїсти по-російськи. Всі розмовляють з напханими ротами. Ближче до завершення вечері дружина Сержа — лінива вірменська шльондра — гепається на диван і починає гризти цукерки. Вона копирсається своїми тлустими пальцями в коробці, відгризає крихітний шматочок, аби перевірити, чи є там начинка, а тоді жбурляє цукерку на підлогу собакам.
Трапезу завершено, гості розбігаються. Розбігаються вони стрімко, немов тікають від чуми. Ми з Сержем лишаємося з собаками — його дружина заснула на дивані. Серж безтурботно вештається помешканням, збираючи недоїдки для собак. «Собаки люблять дуже, — говорить він. — Дуже добре для собак. Маленький пес у нього черви… він надто молодий ще». Серж нахиляється, щоб роздивитися кілька білих глистів, що лежать між лапами пса на килимі. Намагається пояснити щось про глисти англійською, але йому бракує словникового запасу. Зрештою він звертається до словника. «А, — каже він, радісно зиркаючи на мене, — стрічкові глисти!» Вочевидь, моя відповідь виявилася не надто зрозумілою. Серж спантеличений. Він опускається на коліна й спирається на руки, щоб краще їх роздивитися. Бере одного й кладе на стіл поруч із фруктами. «Ха, його не дуже вили-икий, — бурчить він. — Наступний урок ти вчити мене черви, ні? Ти — хуроши вчитель. У мене з тобою прогрес…»
Я лежу на матраці в коридорі й задихаюся від запаху герміциду. Здається, що цей гострий їдкий запах заполоняє кожну пору в моєму тілі. Їжа починає підступати до горла — вівсянка, гриби, бекон, печені яблука. Я бачу маленького стрічкового глиста, який лежить біля фруктів, і найрізноманітніші різновиди черв’яків, яких Серж намалював на скатертині, щоб пояснити, що трапилося з псом. Я бачу порожню оркестрову яму «Фолі-Бержер», і в кожній щілині там аж кишить від тарганів, вошей та блощиць; я бачу людей, що знавісніло чухаються, чухаються, роздираючи шкіру до крові. Я бачу черв’яків, що розповзлися довкола, мов армія червоних мурах, поглинаючи все на своєму шляху. Я бачу хористок, які скидають із себе газові туніки й біжать рядами голі; я бачу глядачів у ямі, що також зривають із себе одяг і чухають одне одного, наче мавпи.
Я намагаюся заспокоїтися. Зрештою, це дім, який я знайшов, і тут на мене щодня чекатиме їжа. До того ж Серж — хороший хлопака, щодо цього не може бути сумнівів. Однак все одно не можу заснути. Це те саме, ніби спробувати заснути у морзі. Матрац просякнутий рідиною для бальзамування. Це морг для вошей, блощиць, тарганів, стрічкових глистів. Я не здатен це витримати. Я цього не витримаю. Зрештою, я — людина, а не воша.
Вранці я чекаю, поки Серж заповнить вантажівку. Прошу його відвезти мене в Париж. Мені бракує хоробрості сказати йому, що я йду геть. Я залишаю свого наплічника в будинку разом із деякими речами, які були в ньому. Я вистрибую, коли ми опиняємося на площі Перейр. Особливої причини виходити тут у мене немає. Я — вільний — і це головне…
З пташиною легкістю я перелітаю з одного кварталу до іншого. Почуваюся так, немов вийшов із в’язниці. Дивлюся на світ новими очима. Усе збуджує в мені страшенну цікавість. Навіть дрібниці. На Рю-дю-Фобур-Пуассоньє я зупиняюся біля вікна спортзалу. Там висять фотографії, на яких зображені представники чоловічої статі «до і після». Усі схожі на жаб. На деяких немає нічого, окрім пенсне або бороди. Уявити не можу цих пташенят на брусах чи з гантелями. Жаба мусить мати невеличке пузо, як у барона де Шарлю[60]. Він має носити бороду й пенсне, але ніколи не фотографуватися оголеним. Він має бути взутим у блискучі черевики з лакованої шкіри, а з нагрудної кишені його широкого напівпальта має на три чверті дюйма визирати білий носовичок. Також не завадить ще й червона стрічка в петлиці лацкана. А вкладатися спати він повинен у піжамі.