Підходячи над вечір до площі Кліші, я минаю маленьку хвойдочку на дерев’яній нозі, яка день у день стоїть навпроти кінотеатру «Ґомон-Палас». На вигляд їй не даси більше вісімнадцяти. Гадаю, має своїх постійних клієнтів. Після півночі вона стоїть тут у чорному, немов приросла до цього місця. За нею відкривається прохід до крихітного завулку, що сяє, неначе пекло. Коли я проходжу повз неї зараз із легкістю на душі, вона нагадує мені гуску, прив’язану до стовпа, гуску з хворою печінкою, з якої зроблять pâté de foie gras[61]. Мабуть, дивне відчуття — лягати в ліжко з дівкою, яка має дерев’яний протез. Можна купу собі всілякого понавигадувати — наприклад, скалки тощо. Однак кожному своє!
Спускаючись по Рю-де-Дам, я несподівано зустрічаю Пековера, ще одного нещасного вилупка, який працює в газеті. Він нарікає, що спить лише три-чотири години на добу, — мусить прокидатися о восьмій ранку й вирушати на роботу в кабінет дантиста. Він робить це не за гроші, пояснює Пековер, а щоб придбати собі вставну щелепу. «Складно вичитувати коректури, коли клюєш носом, — каже він. — Моя дружина вважає, що мені це завиграшки. „Що ми робитимемо, якщо ти втратиш свою посаду?“ — питає вона». Але Пековеру начхати на його роботу; працюючи там, він навіть не може дозволити собі витрачати гроші. Йому доводиться зберігати свої недопалки й використовувати цей тютюн для люльки. Його пальто тримається лише завдяки шпилькам. У нього тхне з рота і спітнілі долоні. І лише три години сну на добу. «З людиною так не можна, — каже він. — А мій шеф шкуру з мене здере, якщо я пропущу хоч одну крапку з комою». Говорячи про свою дружину, він додає: «Бляха, кажу тобі, моя жінка не знає, що таке вдячність!»
На прощання мені вдається вициганити в нього півтора франка. Я намагаюся випросити ще п’ятдесят сантимів, але ніщо не допомагає. У будь-якому разі на каву і croissants[62] достатньо. Поблизу вокзалу Сен-Лазар є бар зі знижками.
У lavabo[63] мені щастить знайти квиток на концерт. Мов на крилах я лечу в концертний зал Ґаво. У швейцара такий вигляд, неначе його пограбували, адже я не дав йому чайових. Проходячи повз, він щоразу кидає на мене запитальні погляди, немовби я маю раптом про нього згадати.
Я так давно не сидів у компанії добре одягнених людей, що починаю дещо панікувати. Мені досі вчувається запах формальдегіду. Можливо, Серж возить його й сюди. Але дякувати Богу, ніхто не чухається. Невловимий аромат парфумів… ледь відчутний. У людей уже знуджені обличчя, навіть ще до того, як заграла музика. Такий концерт — ввічлива форма тортур, на які вони зголосилися добровільно. Коли диригент починає стукати своєю паличкою, на мить слухачів пронизує спазм зосередженості, за яким одразу настає спад напруги й запановує тихий лінивий спокій, спричинений рівномірною, невпинною мжичкою оркестрової музики. Моя свідомість сприймає все на диво гостро; неначе в моєму черепі — тисячі дзеркал. Мої нерви напнуті й аж тремтять! Ноти мов скляні кульки, що витанцьовують на мільйонах водяних струменів. Ще ніколи не доводилося бувати на концерті настільки голодним. Ніщо не оминає мій слух, навіть звук падіння найкрихітнішої шпильки. Таке відчуття, немов на мені — жодного одягу, а в кожній порі мого тіла — вікно, і всі ці вікна відчинені, тож світло вривається прямісінько мені у бебехи. Я відчуваю, як світло вигинається під склепінням моїх ребер, і, звисаючи над порожнім нефом, вони дрібно тремтять. Гадки не маю, як довго це все триває; я цілком втратив відчуття часу й простору. Коли минає, здавалося б, ціла вічність, настає період напівпритомності, врівноважений таким спокоєм, що я відчуваю всередині себе величезне озеро, озеро, сповнене райдужним сяйвом, прохолодне, мов желе; а над цим озером стрімкими спіралями злітають величезні зграї птахів, здоровенних перелітних птахів із довгими стрункими лапами й діамантовим пір’ям. Зграя за зграєю вони здіймаються з прохолодної, застиглої поверхні озера і, пролітаючи під моїми ключицями, губляться в білому морі простору. А тоді повільно-повільно, так наче моїм тілом прогулюється стара в білому чепчику, вікна зачиняються, і мої органи знову опиняються на своїх місцях. Раптом спалахує світло, і чоловік у білій коробці, якого я вважав турецьким офіцером, виявляється жінкою з горщиком для квітів на голові.