Небо кольору індиго розчистилося від пухнастих хмар, стрункі дерева безкінечно тягнуться вгору, їхнє чорне гілляччя рухається, ніби руки сновиди. Похмурі примарні дерева із блідими, мов попіл сигар, стовбурами. Тиша — велична й непомильно європейська. Віконниці закрито, крамниці зачинено. Де-не-де червоні спалахи вказують на місця побачень. Грубі фасади майже неприступні; вони непорочні, якщо не брати до уваги плямисті тіні, які відкидають дерева. Проходячи повз Оранжері, я згадую інший Париж, Париж Моема, Ґоґена, Париж Джорджа Мура. Я думаю про жахливого Іспанця, який тоді приголомшував увесь світ своїми карколомними стрибками від одного стилю до іншого. Думаю про Шпенглера та його жахні пророцтва й запитую себе, чи стиль, стиль у величному значенні цього слова, відтепер зник назавжди. Я кажу, що ці думки сповнюють мій розум, але це неправда; лише пізніше, перетнувши Сену й полишивши позаду карнавал вогнів, я дозволяю собі поринути в ці роздуми. Наразі ж я не можу думати ні про що, хіба лиш про те, що я — розумна істота, яку, мов кинджал, пронизує дивовижне видовище цих вод, що відображають забутий світ. Дерева вздовж берегів важко схиляються над тьмяним дзеркалом річки; коли здіймається вітер і сповнює їх шурхітливим шепотінням, вони зроняють кілька сльозинок і дрібно тремтять, а вода тим часом вихорами несеться далі. Від усього цього в мене просто перехоплює подих. Немає нікого, з ким я міг би поділитися бодай дрібкою своїх почуттів…
Проблема Ірен у тому, що в неї замість пизди валіза. Вона хоче довгих листів, аби запхати їх до своєї валізи. Величезної, avec des choses inouïes[3]. Зате в Ілони — надзвичайна пизда. Я знаю це, оскільки вона надіслала нам кілька волосин прямісінько звідти. Ілона — здичавіла дупа, що винюхує насолоду за вітром. Вона гралася в повію на кожному високому пагорбі, а іноді навіть у телефонних будках та вбиральнях. Королю Каролю вона купила ліжко та горня для гоління з його ініціалами. Якось вона розляглася на Тоттенгем-Корт-роуд із задертою сукнею й пестила себе пальцями. Вона також використовувала для цього свічки, феєрверки та дверні ручки. В усій країні не знайдеться члена, який був би для неї достатньо великим… жодного. Чоловіки входять у неї і згортаються клубочком. Вона прагне телескопічних членів, ракет, що вибухають самі собою, розжареного до кипіння масла з розплавленого воску і креозоту. Якщо ти їй дозволиш, вона відітне тобі член і залишить його в собі назавжди. Така пизда, як в Ілони — одна на мільйон! Пизда, виведена в лабораторії, й немає жодного лакмусового папірця, який міг би її перевірити. А ще Ілона — брехуха. Вона ніколи не купувала ліжко для свого Короля Кароля. Вона коронувала його пляшкою віскі, тоді як її язик кишів вошами й порожніми обіцянками. Бідолашний Кароль, йому лишалося тільки згорнутися всередині неї клубочком і вмерти. Вона глибоко вдихнула, і він випав назовні — мов мертвий молюск.
Здоровезні, довжелезні листи, avec des choses inouïes. Валіза без лямок. Отвір замка без ключа. У неї був німецький рот, французькі вуха, російська дупа. Справжня інтернаціональна пизда. Коли прапор майорів, він був червоним аж до самісінької горлянки. Ви заходили на бульварі Жуль-Феррі, а виходили на Порт-де-ля-Вільєтте. Ви жбурляли своє солодке м’ясо[4] до візків, що везуть засуджених на гільйотину, звісно ж, червоних візків на двох колесах. Там, де зливаються Урк і Марна, де вода струменить крізь шлюзи дамб, а під мостами нагадує скло. Зараз там розляглась Ілона, і канал сповнився скла та скалок; мімози плачуть, а шибки вкрилися вологою імлою від пердіння. Така пизда — одна на мільйон, ця Ілона! Суцільна пизда зі скляною дупою, в якій можна прочитати історію Середньовіччя.
На перший погляд Молдорф скидається на карикатуру. Очі, мов щитовидні залози. Губи, ніби шини «Мішлен». Голос, немов гороховий суп. Під жилетом у нього невеличка груша. Коли на нього не глянеш, завжди та сама картина: табакерка-нецке, ручка зі слонової кістки, шахова фігура, віяло, храмові мотиви. Він так довго перебував у стані бродіння, що став аморфним. Дріжджі, цілковито позбавлені вітамінів. Ваза без фікуса.
Жінок запліднювали двічі: у дев’ятому столітті та в епоху Ренесансу. Під час Великого переселення народів його носили в жовтих і білих животах. Ще задовго до Виходу євреїв з Єгипту в його кров плюнув татарин.
Його проблема в тому, що він — карлик. Своїм тім’яним оком він бачить лише силуети, спроектовані на непропорційно великий екран. Його голос, синхронізований із тінню від головки голки, задурманює йому голову. Молдорфу чується гуркіт там, де решта чують лише писк.