Рядами розходиться гомін, і всі, хто хотів прокашлятись, кашляють, скільки душа забажає. Чути човгання ніг і совання стільців, стійкий розпорошений гамір людей, які пересуваються туди-сюди без жодної мети, тріпотять своїми програмками й вдають, що читають їх, а тоді випускають програмки з рук, під стільці, вдячні навіть за найменший трафунок, який завадить їм запитати себе, про що ж вони думали, адже якби вони зрозуміли, що думали ні про що, то неодмінно збожеволіли б. У різкому світлі вони бездумно дивляться одне на одного, і в тому, як вони витріщаються, відчувається якась дивна напруга. Щойно диригент знову стукає паличкою, вони одразу впадають у каталептичне заціпеніння — вони несвідомо чухаються або зненацька пригадують вітрину, в якій був виставлений якийсь шарф або ж капелюх; вони пречудово пам’ятають кожну деталь вітрини, проте ніяк не можуть згадати, де саме вони її бачили; це їх непокоїть, не дає заснути, сповнює тривогою, і тепер вони слухають із подвоєною зосередженістю, адже цілком прокинулися, і якою б прекрасною не була музика, їх не полишатиме думка про ту вітрину з шарфом чи капелюхом, що там висять.
Цю люту зосередженість неможливо не відчути; навіть оркестр здається сповненим надзвичайної тривоги. Другий твір звучить, мов головний, — він настільки швидкий, що коли раптом музика стихає й спалахує світло, деякі відвідувачі заціпеніло лишаються на своїх стільцях, мов морквини, їхні щелепи конвульсивно рухаються, і якщо ти зненацька прокричиш їм на вухо: Брамс, Бетховен, Менделєєв, Герцеговина — вони не задумуючись відкажуть — 4, 967, 289.
Коли ми врешті доходимо до твору Дебюссі, атмосфера стає цілковито отруєною. Я замислююся про те, що відчуває жінка під час статевого акту, чи гостріша її насолода тощо. Намагаюся уявити, як щось входить мені в пах, але з’являється лише невиразне відчуття болю. Я намагаюся зосередитися, однак музика надто неспокійна. Можу думати лише про вазу, яка повільно обертається, а якісь фігури летять у простір. Врешті-решт лишається тільки світло, яке також обертається, і я запитую себе: як може обертатися світло? Чоловік поряд зі мною солодко спить. Зі своїм великим пузом та навощеними вусами він схожий на брокера. Утім він мені подобається. Особливо мені подобається його велике пузо й усе те, від чого воно таким стало. Чому б йому не спати? Якщо захоче послухати концерт, то швиденько розкошелиться на новий квиток. Я зауважую — що краще одягнена людина, то глибший її сон. Цих багатіїв не гризе совість. Якщо бідний засне бодай на кілька секунд, він згорає від сорому, адже вважає, що вчинив злочин проти композитора.
Під час іспанського твору зал електризується. Усі сідають на краєчки стільців — барабани їх розбудили. Коли почали бити в барабани, я вже подумав, що це триватиме вічно. Я очікував, що люди повипадають із лож або ж підкидатимуть догори капелюхи. У цій музиці було щось героїчне, і від неї цілком можна було збожеволіти. Якби він цього хотів, Равель міг би звести нас з розуму. Однак Равель не такий. Зненацька все стихло. Неначе посеред свого штукарства він раптом згадав, що на ньому — костюм зі скошеним коміром. Він сам себе стримав. На мою скромну думку, то була величезна помилка. Мистецтво полягає в тому, щоб іти до кінця. Почавши з барабанів, мусиш закінчити динамітом або тринітротолуолом. Равель пожертвував чимось заради форми, заради овочів, які люди мають ще перетравити перед сном.
Мої думки розтікаються. Тепер, коли змовкли барабани, музика вислизає від мене. Люди навколо зібрані немов на замовлення. Під ліхтарем над виходом у розпачі згорбився Вертер; він сперся на лікті, його очі блищать. Біля дверей, закутавшись у широку накидку, стоїть Іспанець, тримаючи в руці сомбреро. Він має такий вигляд, немов позує для роденівського Бальзака. Обличчям нагадує Баффало Білла. На балконі навпроти у першому ряді сидить жінка, широко розставивши ноги; вона виглядає так, немов у неї звело щелепу, а її шия відкинута назад і зміщена. Жінка в червоному капелюсі спить, спершись на поручень, — було б чудово, якби в неї почався крововилив! — якби вона раптом залила оті накрохмалені сорочки внизу. Уявіть лишень, як ці кляті нікчеми повертатимуться після концерту додому в закривавлених комірцях!
Сон тепер — головний лейтмотив. Більше ніхто нічого не слухає. Неможливо думати й слухати водночас. Неможливо навіть мріяти, коли сама музика не що інше, як мрія. Жінка в білих рукавичках тримає на колінах лебедя. За легендою, коли лебідь запліднив Леду, вона народила двійню. Усі щось народжують — усі, окрім лесбійки на верхньому ярусі. Її голова задерта вгору, горлянка широко розкрита; вона вся страшенно напружена й аж тремтить, розкидаючи навколо іскри, що вибухають від радію симфонії. Юпітер проколює їй вуха. Короткі каліфорнійські фрази, кити з великими плавцями, Занзібар, Алькасар. Коли вздовж Гвадалківіру мерехтіли тисячі мечетей. У глибині айсбергів і під час бузкових днів. Дві білі конов’язі на вулиці Грошей. Ґарґулії… Чоловік, що плете нісенітниці, мов Яворскі… річка спалахує від ліхтарів… це…