В Америці у мене було декілька друзів-індусів: кілька хороших, кілька поганих, кілька доволі посередніх. Так склалося, що я опинився в ситуації, за якої, на щастя, мав змогу бути для них корисним; я влаштовував їх на роботу, давав прихисток і за необхідності годував. Правду кажучи, вони були дуже вдячні, власне, настільки, що через їхні настирливі вияви уваги моє життя ставало нестерпним. Двоє з них були святими, якщо я правильно розумію, що означає бути святим; зокрема Ґупте, якого одного ранку знайшли з перерізаною від вуха до вуха горлянкою. Його знайшли на ліжку однієї нічліжки у Ґринвіч-Віллидж зовсім голого, поруч із ним лежала його флейта, а його горлянку було розпанахано, як я вже сказав, від вуха до вуха. Ніхто так і не з’ясував, чи його вбили, чи він вчинив самогубство. Та менше з тим…
Я намагаюся пригадати послідовність подій, яка зрештою привела мене в помешкання Нанантаті. Думаю, це досить дивно, що я повністю забув про Нанантаті, аж поки кілька днів тому не опинився у вбогій готельній кімнаті на Рю-Сель. Я лежав там на залізному ліжку, роздумуючи над тим, яким я став нулем, яким непотребом, яким порожнім місцем, аж раптом — бац! — з’являється слово: НЕОСОБА! Саме так ми називали його в Нью-Йорку — Неособа. Містер Неособа.
Зараз я лежу на підлозі розкішних апартаментів, якими він вихвалявся, коли бував у Нью-Йорку. Нанантаті вдає з себе доброго самаритянина; він дав мені пару ковдр, від яких свербить усе тіло, попон, у які я загорнувся, влігшись на запилюженій підлозі. Він повсякчас має для мене дрібні завдання — якщо я з дурості лишаюся вдома. Вранці він грубо розштурхує мене, аби я приготував йому на ланч овочі: цибулю, часник, боби тощо. Друг Нанантаті, Кепі, застерігає, щоб я не їв цю їжу, — каже, що вона погана. Хороша, погана — яка різниця? Це їжа! Лиш це має значення. За кусень хліба я залюбки попідмітаю зламаним віником килими, виперу його одяг і позбираю з підлоги крихти, щойно він закінчить свою трапезу. Відколи я переїхав до нього, він став вимагати абсолютної чистоти: все має бути вичищено, стільці повинні стояти в певному порядку, будильник має дзвеніти, туалет мусить бути справним… Найбожевільніший індус серед усіх, яких будь-коли носила земля! До того ж скупий, мов стручок квасолі. Я від душі посміюся з усього цього, коли врешті вирвуся з його пазурів, але наразі я — в’язень, людина без касти, недоторканний…
Якщо я раптом не приходжу якоїсь ночі й не загортаюся в попони, то коли врешті з’являюся, Нанантаті каже мені: «О, то ти не вмер? А я думав, що вмер». І хоча йому відомо, що в мене немає ні гроша, він однаково щодня розповідає мені про якусь дешеву кімнатку, яку надибав неподалік. «Але я поки не маю змоги зняти кімнату», — відказую я. І тоді, примружившись, мов китайоза, він м’яким голосом промовляє: «О, так, я й забув, що в тебе немає грошей. Я завжди про це забуваю, Ендрі… Але коли надійде телеграма… коли міс Мона надішле тобі гроші, ти ж підеш зі мною оглянути ту кімнату, га?»
А тоді майже на одному подиху запевняє мене, що я можу залишатися в нього стільки, скільки забажаю — «шість місяців, сім, Ендрі… мені дуже добре, що ти тут».
Нанантаті — один із тих індусів, для яких я нічогісінько не зробив в Америці. Він представився мені як багатий торговець, торговець перлинами, який має шикарні апартаменти на Рю-Лафаєт у Парижі, віллу в Бомбеї, бунгало в Дарджилінґу. Я з першого ж погляду зрозумів, що він — недоумок, однак іноді недоумкам властива геніальна здатність наживати статки. Я не знав, що свій рахунок у нью-йоркському готелі він сплатив, лишивши в долонях власника кілька великих перлин. Зараз мені видається потішною думка про те, як цей маленький йолоп колись розгулював вестибюлем нью-йоркського готелю з тростиною із чорного дерева, зверхньо наказуючи коридорним, замовляючи для своїх гостей обіди, а в портьє — театральні квитки, винаймаючи таксі на цілий день тощо, тощо, і все це — без жодного су в кишені. Лише з намистом із великих перлин на шиї, які він роздавав одна за одною, коли надходив час. І те, як по-дурнуватому він плескав мене по спині, дякуючи за добре ставлення до тих парубків-індусів: «Усі вони дуже розумні хлопці, Ендрі… дуже розумні!» — водночас додаючи, що якийсь там хороший бог віддячить мені за мою доброту. Тепер розумію, чому вони так хихотіли, ці розумні індуські хлопці, коли я запропонував їм позичити в Нанантаті п’ять баксів.