Зараз мені цікаво, як саме отой хороший бог як-там-його-звали винагороджує мене за мою доброчинність. Я — не більше ніж раб цього маленького товстого йолопа. Я постійно в нього на побігеньках. Якщо він хоче, щоб я щось зробив, то так мені й каже без зайвих викрутів.
Коли він іде до горщика для срання, то кричить: «Ендрі, принеси мені, будь ласка, глечик води. Я маю підмитися». Йому навіть на думку не спадає скористатися туалетним папером, цьому Нанантаті. Вочевидь, це заборонено його релігією. Ні, він просить глечик води та ганчірку. Він — витончений, цей маленький жирний йолоп. Іноді, коли я п’ю блідий чай, у який він кинув листок троянди, Нанантаті стає поруч і гучно пердить просто мені в обличчя. Він ніколи не каже: «Перепрошую!» Мабуть, це слово відсутнє в мові гуджараті.
Того дня, коли я вперше прийшов у помешкання Нанантаті, він саме проводив омивання, тобто стояв над брудною мискою й намагався дотягнутися до шиї своєю покрученою рукою. Поряд із мискою стояв латунний келих, за допомогою якого він змінював воду. Він попросив, аби під час цієї церемонії я мовчав. Я сидів тихо, як він і просив, спостерігаючи, як Нанантаті виспівує, молиться й час від часу спльовує в горщик. То он які вони, ті чудові апартаменти, про які він торочив у Нью-Йорку! Рю-Лафаєт! Там, у Нью-Йорку, це звучало, немов назва якоїсь важливої вулиці. Я думав, що тут живуть лише мільйонери й торговці перлинами. Рю-Лафаєт звучить чудово, коли ти на іншому березі океану. Так само звучить і П’ята-авеню, коли ти з цього боку. Неможливо навіть уявити, які кубла насправді існують на цих шикарних вулицях. Хай там як, а зрештою я тут, сиджу в розкішних апартаментах на Рю-Лафаєт. А цей божевільний йолоп із покрученою рукою проводить ритуал омивання. Стілець піді мною зламаний, остов ліжка розвалюється на частини, шпалери подерті й подекуди відклеїлися, а з-під ліжка визирає відкрита валіза, напхана брудним одягом. З того місця, де я сиджу, мені видно жалюгідний внутрішній дворик унизу, в якому аристократи із Рю-Лафаєт сидять і курять свої глиняні люльки. Поки Нанантаті виспівує літургійні пісні, мені стає цікаво, як же виглядає те бунгало в Дарджилінґу. Його співам та молитвам просто немає кінця-краю.
Він пояснює мені, що змушений митися по-особливому, — цього вимагає його релігія. Однак у неділю він купається у бляшаній ванні — каже, що Великий Я дивиться на це крізь пальці. Одягнувшись, він підходить до серванта, стає на коліна перед ідолом на третій полиці й повторює свою мумбу-юмбу. Якщо молитимешся так щодня, каже він, то з тобою ніколи нічого не трапиться. Хороший бог як-там-його нізащо не забуде свого відданого слугу. А тоді він показує мені свою руку, понівечену в автомобільній аварії, яка трапилася, мабуть, того дня, коли він з недбалості не проспівав до кінця пісню й не виконав як слід танок. Його рука схожа на зламану стрілку компаса; це вже не рука, а суглоб із прикріпленою до нього бабкою. Відтоді, як йому прооперували руку, в нього під пахвами набухли два лімфатичні вузли — маленькі жирні вузли, точнісінько як собачі яйця. Оплакуючи своє нещастя, він згадує, що лікар радив йому поживнішу дієту. Тож одразу вмовляє мене сісти й скласти меню з достатньою кількістю риби та м’яса. «А як щодо устриць, Ендрі — для le petit frère[64]?» Проте все це лише заради того, щоб справити на мене враження. Він не має ні найменшого наміру купувати собі устриці, м’ясо або рибу. Принаймні доти, доки я тут живу. Впродовж цього часу ми будемо харчуватися сочевицею, рисом і рештою сухих продуктів, які він віддавна тримає на горищі. Масло, яке він придбав минулого тижня, також не пропаде.
Коли він починає розтоплювати масло, смердить просто нестерпно. Спершу я зазвичай тікав із кухні, щойно він починав щось на ньому смажити, але тепер якось терплю. Він би тільки зрадів, якби я виблював свою їжу, — з’явилося б ще щось, що можна було б сховати в шафу разом із черствим хлібом, запліснявілим сиром і маленьким вогким печивом, яке він власноруч спік із кислого молока та згірклого масла.
Здається, протягом останніх п’яти років він узагалі не працював, і пальцем не поворухнув. Бізнес розвалився. Він розповідає мені про перлини в Індійському океані — великі, круглі, з яких можна жити ціле життя. Це араби руйнують бізнес, каже він. Однак зараз Нанантаті щодня молиться своєму богові як-там-його, і це його підтримує. Він зі своїм божеством на короткій нозі: знає, як саме його задобрити, як виманити в нього кілька су. Це суто комерційні стосунки. За щоденне дуркування перед шафою він отримує свою порцію бобів із часником, не кажучи вже про набухлі яєчка під пахвою. Він упевнений, що врешті-решт усе складеться добре. Перлини колись знову добре продаватимуться, можливо, через п’ять років, можливо, через двадцять — коли на це буде воля бога Бумарума. «А коли бізнес запрацює, Ендрі, ти отримаєш свої десять відсотків — за написання листів. Але спершу, Ендрі, ти маєш написати листа, щоб дізнатися, чи ми можемо отримати з Індії кредит. Відповідь надійде приблизно місяців через шість, можливо сім… в Індії човни плавають повільно». Для нього взагалі не існує поняття часу, для цього маленького йолопа. Коли я запитую його, чи добре він спав, він відповідає: «Ах, так, Ендрі, я спав дуже добре… іноді я можу проспати дев’яносто дві години за три доби».