Вранці він зазвичай занадто слабкий, аби робити бодай щось. Його рука! Жалюгідна зламана милиця, а не рука! Іноді, коли він незграбно закидає її, щоб дотягнутися до задньої частини шиї, я запитую себе, як йому вдасться повернути її назад. Якби не його черевце, він нагадував би мені одного з акробатів у цирку «Медрано». Йому бракує зламати ще й ногу. Коли він бачить, як я підмітаю килим, коли бачить, яку хмару пилу я здіймаю, то починає квоктати, мов пігмей: «Добре! Дуже добре, Ендрі. А тепер я зберу клубки». Це означає, що на підлозі зосталося кілька пилинок, які я не помітив; це в нього такий ввічливий вияв сарказму.
По обіді до нього завжди завалюється в гості кілька друзяк, також торговців перлинами. Усі вони страшенно чемні, медовоголосі виродки з лагідними оленячими очима; вони розсідаються за столом і гучно сьорбають духмяний чай, а Нанантаті стрибає довкола, мов чортик із табакерки, або вказує на яке-небудь сміття на підлозі й каже своїм м’яким єлейним голосом: «Будь ласка, прибери це, Ендрі». Коли приходять гості, він скрадливо підходить до шафи й виймає звідти сухі скоринки хліба, з яких приблизно тиждень тому він зробив грінки, і які тепер мають міцний присмак запліснявілого дерева. Не викидається ані крихти. Якщо хліб занадто псується, він відносить його вниз консьєржці, яка, як він каже, дуже добре до нього ставиться. За його словами, консьєржка черствому хлібу надзвичайно радіє — вона готує з нього хлібний пудинг.
Якось до мене зазирнув мій товариш Анатолій. Нанантаті був у захваті. Наполіг, щоб Анатолій залишився на чай. Наполіг, щоб той спробував вогкого печива та черствого хліба. «Приходь щодня, — сказав Нанантаті, — вчитимеш мене російської. Гарна мова, ця російська… Хочу навчитися нею розмовляти. Повтори-но ще раз, як ти це кажеш, Ендрі — борсчт? Будь ласка, запиши його для мене, Ендрі…» І я мушу не просто записати, а надрукувати його на машинці, поки він спостерігає, як я це роблю. Він придбав друкарську машинку після того, як отримав відшкодування за свою скалічену руку, оскільки лікар вважав, що такі вправи підуть йому на користь. Але друкарська машинка швидко йому набридла — це була англійська машинка.
Дізнавшись, що Анатолій грає на мандоліні, Нанантаті мовив: «Чудово! Приходь щодня — навчатимеш мене музиці. Я куплю собі мандоліну, щойно покращаться справи. Це добре для моєї руки». Наступного дня він позичив у консьєржки фонограф. «Ендрі, будь ласка, навчи мене танцювати. У мене надто великий живіт». Сподіваюсь, колись він купить собі стейк, і я зможу сказати йому: «Будь ласка, відкусіть шматок за мене, містере Неособо. У мене занадто слабкі зуби!»
Як я вже зазначав, щойно я до нього переїхав, Нанантаті став надзвичайно прискіпливим. «Учора, — каже він, — ти припустився трьох помилок, Ендрі. По-перше, ти забув зачинити двері туалету, і тому цілу ніч вони робили бум-бум; по-друге, ти лишив відчиненим вікно на кухні, і тому до ранку скло розбилось. І ти забув винести на ґанок пляшку для молока! Будь ласка, завжди винось пляшку для молока перед сном, а вранці забирай хліб».
Щодня до Нанантаті приходить його друг Кепі, аби дізнатися, чи бува не приїхав хтось з Індії. Він чекає, доки Нанантаті кудись вийде, а тоді мчить до шафи й поглинає шматочки хліба, сховані у скляній банці. Він стверджує, що ця їжа нікуди не годиться, хоча наминає її, мов щур. Кепі — пройдисвіт, справжнісінька людина-кліщ, що присмоктується до шкіри навіть свого найбіднішого співвітчизника. На думку Кепі всі вони — набоби. За манільську сигару і гроші на випивку він готовий лизати дупу будь-якому індусу. Та зверніть увагу — індусу, але не англійцю. Він знає адреси й розцінки всіх борделів у Парижі. Навіть із десятифранкових кубел він отримує невеличкі комісійні. І йому відомі найкоротші маршрути до будь-якого місця, куди ви хочете потрапити. Спершу він запитає, чи ви не бажаєте поїхати на таксі; якщо відповісте «ні», він запропонує автобус, а коли й це занадто дорого, то трамвай або метро. Або ж запропонує відвести вас туди пішки й зекономити франк або два, знаючи, що дорогою ви неодмінно пройдете повз tabac і будете такими ласкавими, щоб купити йому маленьку сигарку.