Выбрать главу

Стіни маленької кімнатки, в якій ми сидимо, обліплені фотографіями. На них представлена кожна гілка родини — це нагадує поперечний розріз Індійської імперії. Здебільшого члени цього генеалогічного дерева схожі на зів’яле листя: жінки — змарнілі й мають здивовані, перелякані погляди; у чоловіків енергійний та інтелігентний вигляд, немов в освічених шимпанзе. Тут зібралися абсолютно всі: приблизно дев’яносто людей з їхніми білими волами, кізяками, худющими ногами та старомодними окулярами; на задньому плані час від часу можна розгледіти безбарвну, випалену землю, потріскані тротуари, ідола з викривленими руками, схожого на людську багатоніжку. У цій галереї є щось настільки фантастичне, настільки недоречне, що воно неодмінно наштовхує тебе на згадку про велетенську грибницю храмів, які простягаються від Гімалаїв до краю Цейлону, неосяжну архітектурну мішанину, позначену невимовною красою, а заразом чимось жахливим, мерзенно-жахливим, адже родючість, що проступає й вирує в міріадах цих найрізноманітніших форм, здається, вщент виснажила сам ґрунт Індії. Коли ти дивишся на багатоликий рій фігур, що обсіли façades храмів, тебе приголомшує неймовірна сила цих гарних темношкірих людей, які переплелися у своїх таємничих сексуальних обіймах, що тривають вже тридцять віків, а то й довше. Ці кволі чоловіки й жінки з пронизливими очима, які дивляться на тебе з фотографій, схожі на змарнілі тіні тих мужніх масивних фігур, що закарбували себе в камені та фресках по всій Індії, аби героїчні міфи змішаних тут рас назавжди залишилися в серцях їхніх співвітчизників. Коли я дивлюся лише на частину цих гігантських, закарбованих у камені мрій, цих похилених, напівзруйнованих будівель, всипаних коштовностями, зрошених людською спермою, мене приголомшує відчуття сліпучої величі тих духовних поривів, які дали змогу пів мільярду людей найрізноманітнішого походження у такий спосіб увічнити найбільш невловимі образи їхнього жадання.

Мене сповнює дивна мішанина відчуттів, яку неможливо виразити словами, коли Нанантаті починає торочити мені про свою сестру, котра померла під час пологів. Ось вона на стіні — тендітне, сором’язливе створіння дванадцяти чи тринадцяти років, що притискається до руки старого пердуна. Коли їй виповнилося десять, її віддали за цього старого roué[66], який до того поховав уже п’ятьох дружин. Вона народила семеро дітей, з яких лише одна пережила її саму. Її віддали старій горилі задля того, щоб втримати всі перлини в межах родини. Як розповідає Нанантаті, коли вона помирала, то сказала лікарю: «Я втомилася від цього нескінченного траху… Лікарю, я більше не хочу трахатися». Переповідаючи це мені, він похмуро чухає голову своєю понівеченою рукою. «Трах до доброго не доводить, Ендрі, — каже він. — Але я навчу тебе слова, яке завжди приноситиме тобі щастя; ти мусиш повторювати його щодня, знову й знову, мусиш проказати його мільйони разів. Це найкраще слово на світі, Ендрі… скажи його зараз… УМАГАРУМУМА!»

— УМАРАБУ…

— Ні, Ендрі… ось так… УМАГАРУМУМА!

— УМАМАБУМБА…

— Ні, Ендрі… ось так…

…Але як бути із цим тьмяним світлом, розмитим друком, надірваною обкладинкою, пошматованою сторінкою, незграбними пальцями, фокстротом бліх, ліжкових вошей, нальотом на його язику, більмом в оці, харкотинням у горлі, випивкою в глеку, свербінням долоні, завиванням «вітрів», смутком у подиху, туманом у мозку, посмикуванням сумління, градусом люті, розламом у фундаменті, пожежею в ненажерливій горлянці, лоскотом у «кінці», щурами на «горищі», із гамором та брудом у його вухах — оскільки йому довелося витратити місяць, щоб більше не пасти задніх, він не міг запам’ятати більше одного слова на тиждень.

Підозрюю, що мені ніколи не вдалося би вирватися з пазурів Нанантаті, якби не втручання долі. На щастя, якось уночі Кепі попросив мене відвести одного з його клієнтів до борделю, розташованого неподалік. Молодий чоловік щойно прибув з Індії й мав не надто багато грошей. Він виявився одним із послідовників Ґанді, одним із тих небагатьох, які здійснили історичний «соляний похід» до моря. Мушу визнати, він був дуже життєрадісним послідовником Ґанді, попри те, що поклявся утримуватися від сексу. Вочевидь, він роками не бачив жінки. Усе, що я міг для нього зробити, це відвести його на Рю-Лаферр’єр; він нагадував пса з висолопленим язиком. Але ж і помпезний самозакоханий чортяка до кінчиків нігтів! Він вбрався у вельветовий костюм, берет, взяв тростину, зав’язав краватку віндзорським вузлом; він купив собі дві авторучки, кодак і кілька пар модної білизни. Гроші, які він витрачав, були подарунком бомбейських купців; вони відіслали його до Англії поширювати погляди Ґанді.

вернуться

66

Розпусник (фр.).