У голові в нього — амфітеатр, на сцені якого актор вдає Протея. Багатогранний і непомильний, він приміряє на себе ролі: клоуна, жонглера, акробата, священника, розпусника, шарлатана. Амфітеатр занадто малий. Молдорф закладає під нього динаміт. Глядачі задурманені. Він їх знищує.
Я безрезультатно намагаюся наблизитися до Молдорфа. Це немов спробувати наблизитися до Бога, адже Молдорф і є Богом — він ніколи не був ніким іншим. Тоді як я лише записую слова…
Уже не раз я думав, що збагнув його, однак щоразу мені доводилося відмовлятися від свого враження; були в мене й інші погляди, які я тепер переглядаю. Коли мені здалося, що я вже його притис, я раптом бачив, що у мене в руках не жук-гнойовик, а бабка. Спершу він образив мене своєю грубістю, а тоді приголомшив своєю чемністю. Спочатку він був таким багатослівним, що ледь не задихався, а тоді раптом став тихим, немов Йордан.
Коли я бачу, як він дріботить до мене, щоб привітатися, розпростерши свої крихітні лапки, з вологими очима, я відчуваю, що переді мною… Ні, так не піде!
Сотте ип oeuf dansant sur ип jet deau[5].
Він має лише одну тростину — доволі посередню. У його кишенях — шматки паперу з рецептами від Weltschmerz[6]. Тепер він вже одужав, і німецька крихітка, що раніше мила йому ноги, лишилася з розбитим серцем. Це мов містер Ніщо, який всюди носиться зі словником мови гуджараті. «Неминуче для кожного», що, поза сумнівом, означає незамінне. Боровскі все це видалося б незбагненним. Боровскі має по тростині на кожен день тижня й окрему — на Великдень.
У нас із ним стільки спільного, що це скидається на розглядання самого себе у тріснутому дзеркалі.
Я переглядав свої рукописи, сторінки, списані правками. Сторінки літератури. Мене це трохи лякає. Це так по-молдорфськи. Хіба що я — не єврей, а не євреї страждають інакше. Вони страждають без неврозів, а за словами Сильвестра, людина, яка ніколи не мала неврозів, не знає, що таке страждання.
Я чітко пам’ятаю, як насолоджувався своїм стражданням. Немов засинав у ліжку поруч із левеням. Час від часу воно дряпалося, і тоді робилося справді страшно. Але зазвичай страху не було, бо завжди можна було його відпустити або відтяти йому голову.
Деякі люди нездатні встояти перед спокусою прокрастися до клітки з дикими звірами, аби ті їх пошматували. Вони заходять туди навіть без револьвера чи батога. Страх робить їх безстрашними… Для єврея світ — це клітка, сповнена диких звірів. Двері зачинено, а він — усередині й не має ані револьвера, ані батога. Його відвага така велика, що він навіть не відчуває смороду лайна у кутку. Спостерігачі аплодують, проте він не чує. На його думку, драма відбувається всередині клітки. А клітка для нього — це світ. Стоячи там сам-один, безпорадний, за замкненими дверима, він виявляє, що леви не розуміють його мови. Жоден із левів ніколи не чув про Спінозу. Спіноза? Нащо він їм? Вони ж навіть не можуть його вкусити. «М’яса!» — ричать вони, поки він стоїть перед ними, скам’янілий, із заціпенілими думками, його Weltanschauung[7] — трапеція, до якої не дотягнутись. Один-єдиний удар левової лапи, — і його космогонію розчавлено.
Леви також розчаровані. Вони очікували на кров, кістки, хрящі, жили. Вони жують-жують, однак слова — це чикл[8], а чикл — неїстівний. Чикл — це основа, яку посипають цукром, пепсином, чебрецем, локрицею. Коли чикл збирають chicleros[9], він цілком придатний. Chicleros видерлися на кряж затонулого континенту. З собою вони принесли мову алгебри. У пустелі Аризони вони зустрілися з блискучими, мов баклажани, монголами з Півночі. Це трапилося невдовзі після того, як Земля набула свого гіроскопічного нахилу, — коли Гольфстрим та течія Куросіо розійшлися в різні боки. У серці ґрунту вони знайшли скелю туфу. Вони змережали своєю мовою самі нутрощі землі. Харчувалися ж нутрощами одне одного, тож згодом їх поглинув ліс, їхні кістки й черепи, їхній мереживний туф. Їхню мову було втрачено. Утім де-не-де ще трапляються рештки цього мандрівного звіринця, черепні кістки, вкриті орнаментами.
Як усе це пов’язане з тобою, Молдорфе? Слово в твоїх устах є анархією. Тож скажи вже це, Молдорфе, я чекаю. Ніхто не знає, які ріки протікають крізь наш піт, коли ми тиснемо один одному руки. Поки ти з напіввідкритим ротом формулюєш свої слова, а за твоїми щоками булькоче слина, я вже перестрибнув через половину Азії. Якби я взяв твою тростину, хоч вона й посередня, і проштрикнув би нею дірку в твоєму боці, то назбирав би достатньо артефактів, щоб наповнити Британський музей. Ми стоїмо поруч п’ять хвилин і поглинаємо цілі століття.
5
Мов яйце, що витанцьовує на струмені води
8