Ти — сито, крізь яке просочується моя анархія, що обертається на слова. За межами слова — хаос. Кожне слово — це стрічка, це перепона, проте їх замало й ніколи не буде достатньо, щоб сплести тенета.
За моєї відсутності повісили штори. Вони схожі на тірольські скатертини, змочені в лізолі. Кімната аж блищить. Я заціпеніло сиджу на ліжку, думаючи про те, чим є людина до свого народження. Раптом починають бити у дзвони — дивна неземна музика, немов я перенісся до степів Центральної Азії. Деякі удари затяжні і ще довго не стихають, а деякі б’ють п’яно, сентиментально. Аж ось — знову тиша, чутно лишень останню ноту, що ледь-ледь порушує нічний спокій — слабкий високий тон гонга, звук якого згасає, мов полум’я.
Я уклав із собою мовчазну угоду не змінювати жодного написаного слова. Мене не цікавить удосконалення ані моїх думок, ані дій. Досконалість у Тургенєва я ціную менше, ніж у Достоєвського. (Хіба може бути щось досконаліше, ніж «Вічний чоловік»?) Таким чином ми бачимо два типи досконалості в одному й тому самому засобі вираження. Однак у листах Ван Ґоґа досконалість ще більша, ніж ці попередні. Це тріумф індивіда над мистецтвом.
Зараз мене насправді цікавить лише одне — записати все те, що зазвичай не потрапляє до книжок. Наскільки я бачу, ніхто не використовує ці елементи, що витають в повітрі, скеровуючи та мотивуючи нас у житті. Здається, тільки вбивці отримують від життя принаймні не менше, ніж у нього вкладають. Наша епоха вимагає насильства, а ми бачимо лише безплідні вибухи, що зазнали невдачі. Революції придушуються в зародку або ж завершуються зарано. Пристрасть швидко вичерпується. Люди повертаються до звичних ідей, comme d'habitude[10]. Нам не пропонують нічого, що б протривало довше двадцяти чотирьох годин. За одне покоління ми проживаємо мільйон життів. Із досліджень ентомології або життя у морських глибинах чи клітинної активності ми отримуємо більше…
Цю думку, яку мені ніколи не вдалося б завершити, перериває телефонний дзвінок. Хтось прийшов винайняти помешкання…
Схоже, що мої дні на віллі Борґезе закінчуються. Що ж, я прихоплю ці сторінки з собою й вирушу далі. Події відбуватимуться деінде. Завжди щось відбувається. Здається, де б я не з’явився, там одразу розгортається драма. Люди, мов воші, — залазять тобі під шкіру й запаюються. Чухаєшся, чухаєшся, аж доки не виступить кров, хоча так і не можеш позбутися їх назавжди. Куди б я не пішов, ніде люди не здатні дати ради своєму життю. У кожного своя особиста трагедія. Це зараз в крові — нещастя, нудьга, скорбота, самогубство. Атмосфера, сповнена лиха, розчарування, марноти. Чухаєшся, чухаєшся — аж доки взагалі не лишаєшся без шкіри. Хоча мене таке підбадьорює. Замість того, щоб зневіритися чи поринути в депресію, я насолоджуюся. Я не можу дочекатися ще більшого лиха, більших нещасть, ще грандіозних невдач. Я хочу, щоб увесь світ збожеволів, хочу, щоб всі зачухали себе до смерті.
Тепер моє життя стало таким швидким і несамовитим, що я ледве знаходжу час записувати бодай ці фрагментарні нотатки. Після телефонного дзвінка приїхав якийсь джентльмен з дружиною. Доки відбувалися перемовини, я піднявся нагору й приліг. Лежав і думав, яким буде мій наступний крок. Я точно не повернуся до того підарського ліжка й не буду крутитися всю ніч, струшуючи пальцями ніг хлібні крихти з простирадла. Бодай йому, тому оббльованому малому виродку! Якщо і є щось гірше, ніж бути педерастом, то це бути скнарою. Боязкий тремтливий мудак, що живе в постійному страху одного дня опинитися без гроша, — можливо, 18-го березня або вже напевне 25-го травня. Кава без молока чи цукру. Хліб без масла. М’ясо без підливи або взагалі жодного м’яса. Без цього й без того! Паскудний скнара! Якось я заліз до шухляди його письмового столу і знайшов там гроші, сховані у шкарпетці. Понад дві тисячі франків, а ще чеки, які він досі не обміняв на готівку. Та я б не зважав навіть на це, якби не вічні залишки меленої кави в моєму береті й сміття на підлозі, не кажучи вже про брудні банки з-під кольдкрему, заяложені рушники та постійно забиту раковину. Повірте, цей виродок ще й смердів, окрім тих випадків, коли обливав себе одеколоном. Його вуха були брудними, його очі були брудними, навіть його дупа була брудною. Він мав занадто гнучкі суглоби, астму та вошей, і був дрібним нікчемою, патологічно зацикленим на всьому хворобливому. Проте я пробачив би йому все, якби він хоч раз пригостив мене пристойним сніданком! Але людина, яка ховає в шкарпетці дві тисячі франків і водночас відмовляється одягнути чисту сорочку чи намастити на хліб трохи масла, — така людина не просто педераст і навіть не просто скнара, вона — імбецил!