Саме на Рю-Бонапарт всього за рік до цього ми щовечора гуляли з Моною, вислизнувши від Боровскі. Тоді Сен-Сюльпіс ще нічого для мене не означала, як і решта Парижа. Я був спустошений розмовами і мене вернуло від облич. Був ситий по самісіньке горло цими соборами, площами, звіринцями й усім іншим. Читанням книжок у спальні з червоними стінами й незручним плетеним кріслом; втомлений від сидіння на дупі цілісінький день, від червоних шпалер, від стількох людей, які триндять ні про що. Від червоної спальні й завжди розчахнутої валізи; її суконь, розкиданих у божевільному безладі. Від червоної спальні з моїми калошами та ціпками, а також від записників, яких я ніколи не торкався, і рукописів, що лежали холодні й мертві. Париж! А це кафе «Селект», «Дом», блошиний ринок, «Амерікен Експресе». Париж! Ціпки Боровскі, капелюхи Боровскі, gouaches[12] Боровскі, доісторичні риби Боровскі і його доісторичні жарти. З отого Парижа 28-го року в моїй пам’яті закарбувалася лише одна ніч — ніч перед відбуттям до Америки. Боровскі тоді був трохи вгашений і злегка обурювався, що я танцюю з кожною хвойдою, яка трапляється мені на очі. Але ж уранці ми їдемо! Саме це я й кажу кожній пизді, що потрапляє мені до рук, — ми їдемо завтра вранці! Саме це я кажу білявці з очима кольору агату. І поки я їй це кажу, вона бере мою руку й затискає її в себе між ногами. Я стою у вбиральні перед пісуаром із неймовірною ерекцією; мій член видається водночас легким та важким, немов шматок свинцю з крилами. І поки я отак стою, всередину запливають дві пизди — американки. Я сердечно з ними вітаюся, тримаючи хуй у руці. Вони підморгують мені і йдуть геть. У вестибюлі, застібаючи ширіньку, я помічаю одну з них — вона чекає, поки її подруга вийде з туалету. Досі грає музика, і, можливо, незабаром прийде Мона, щоб забрати мене звідси, або Боровскі зі своїм ціпком із золотим руків’ям, проте зараз я — у її обіймах, вона обхопила мене руками, і мені начхати, хто прийде і що трапиться далі. Ми, звиваючись, пробираємося до кабінки, там я притискаю її до стіни й намагаюся в неї увійти, проте нічого не вдається, тож ми сідаємо на сидіння і пробуємо зробити це сидячи, але й так не вдається. Що б ми не вигадали — все безрезультатно. Увесь цей час вона стискає рукою мій хуй, тримаючись за нього, немов за рятувальне коло, проте все марно — ми надто розпалені, надто нетерплячі. Музика й досі грає, тож ми вальсуємо з кабінки у вестибюль, і доки ми отак танцюємо у цьому сральнику, я кінчаю на її прекрасну сукню, від чого вона просто шаленіє. Я повертаюся до столика непевною ходою і бачу там Боровскі з рум’яною пикою та Мону, в погляді якої читається осуд. Боровскі каже: «Їдьмо завтра до Брюсселя», — і ми погоджуємося, а коли повертаємося до готелю, я все там забльовую: ліжко, умивальник, костюми й сукні, калоші, ціпки й записники, яких ніколи не торкався, та рукописи, що лежать холодні і мертві.