Кілька місяців потому. Той самий готель, той самий номер. Ми визираємо у внутрішній дворик, де стоять велосипеди, а над нами — крихітна кімнатка під дахом, у якій якийсь молодий розумник увесь день слухає фонограф і на повен голос виспівує за ним усілякі дурнички. Я кажу «ми», але насправді забігаю наперед, адже Мона давно поїхала, й тільки сьогодні я маю зустріти її на вокзалі Сен-Лазар. Ближче до вечора я стою там, притиснувшись обличчям до ґрат, але Мони немає, тож я знову і знову перечитую телеграму, однак це ніяк не допомагає. Я повертаюся до Кварталу й, незважаючи ні на що, з’їдаю добрячу вечерю. Трохи згодом, проходячи повз кафе «Дом», я помічаю бліде обважніле обличчя й полум’яні очі, а також милий оксамитовий костюм, який я завжди обожнював, бо ж під гладеньким оксамитом ховалися її теплі груди й мармурові ноги — прохолодні, тверді, м’язисті. Вона виринає з моря облич і стискає мене в обіймах, стискає пристрасно, поки тисячі очей, носів, пальців, ніг, пляшок, вікон, сумочок, блюдець витріщаються на нас, а ми стоїмо обіймаючись і не помічаючи нікого. Я сідаю поруч із нею, і вона починає говорити — справжнісінький потік слів. Дикі сухотні ноти істерії, збочень, прокази. Я не чую ні слова, адже вона прекрасна, я кохаю її, і тепер я щасливий та готовий померти.
Ми крокуємо по Рю-дю-Шато, розшукуючи Юджин. Переходимо залізничний міст, на якому я колись часто спостерігав за поїздами, що виїжджали з-під нього, і мене аж коробить від думок про те, де ж у біса її носить. Коли ми переходимо міст, усе здається м’яким і немов зачарованим. У нас між ногами здіймається дим, скрегочуть рейки, а наша кров сповнюється гудками семафорів. Я відчуваю близькість її тіла, — яке тепер повністю належить мені, — і зупиняюся, щоб провести руками по теплому оксамиту. Усе довкола нас обсипається та обвалюється, а тепле тіло під теплим оксамитом до болю жадає мене…
Ми знову в тій самій кімнаті і завдяки Юджин маємо п’ятдесят франків. Я визираю у двір, однак фонограф мовчить. Валіза відкрита, і її речі знову розкидані довкола, як і колись. Вона лягає на ліжко, не роздягаючись. Один, два, три, чотири рази… Я боюся, що вона збожеволіє… у ліжку, під ковдрами, як же добре знову відчувати її тіло! Але чи надовго? Чи цього разу все буде інакше? Однак у мене одразу виникає передчуття, що ні.
Вона говорить так гарячково, немов у нас не буде завтра. «Замовкни, Моно! Просто дивися на мене… не говори!» Врешті вона засинає, і я вивільняю свою руку з-під неї. Очі заплющуються. Її тіло поруч… принаймні до ранку воно точно буде тут… Був лютий, коли я вийшов із гавані під сліпучий снігопад. Востаннє я бачив її, коли вона стояла за вікном і махала мені на прощання рукою. Через дорогу, на розі, стовбичив якийсь чоловік із натягнутим на очі капелюхом, його щоки майже сягали лацканів. Зародок, що витріщався на мене. Зародок із сигарою в роті. А за вікном — Мона, стоїть і махає рукою. Біле обважніле обличчя, волосся дико розтікається навсібіч. А тепер — ця сувора спальня, її регулярне дихання крізь зябра, сік досі сочиться у неї між ногами, теплий котячий аромат, і її волосся в моєму роті. Мої очі заплющені. Ми дихаємо теплом одне одному в рот. Ми близько, разом, а Америка — за три тисячі миль. Я більше ніколи не хочу її бачити. Лише б Мона була поруч зі мною у ліжку, лише б дихала на мене, лише б її волосся залазило мені до рота — для мене це щось на кшталт дива. Тепер до ранку вже точно нічого не трапиться…
Я прокидаюся від глибокого сну, щоб поглянути на неї. У спальню просочується бліде світло. Я дивлюся на її прекрасне розпатлане волосся. Відчуваю, як щось повзе по моїй шиї. Я знову позираю на неї, тепер уже пильніше. Її волосся живе! Я стягую ковдру — там їх іще більше. На подушці від них аж роїться.
Щойно по світанку. Ми поспіхом збираємо речі й вислизаємо з готелю. Кафе ще зачинені. Ми йдемо й на ходу чухаємося. День розпочинається молочною білизною, смугами лососево-рожевого неба, равликами, що полишають свої мушлі. Париж. Париж. Тут трапляється що завгодно. Старі стіни, які готові от-от обвалитися, і приємне дзюркотіння води в пісуарах. Чоловіки в барі облизують свої вуса. З гуркотом піднімаються жалюзі, а в канавах дзюрчать маленькі потічки. Величезні багряні літери «Амер Пікон». «Зиґзаґ». Куди ми підемо й навіщо, куди і чому?