Мона голодна, на ній тонка сукня. У неї немає нічого, окрім вечірньої шалі, кількох пляшок парфумів, варварських сережок, браслетів, засобів для видалення волосся. Ми сідаємо в більярдній на авеню Дю-Мен і замовляємо гарячу каву. Туалет не працює. Доведеться якийсь час пересидіти тут, доки зможемо піти до іншого готелю. Тим часом ми визбируємо блощиць із волосся одне одного. Нервуємо. Мона втрачає самовладання. Треба помитися. Треба те. Треба це. Треба, треба, треба…
— Скільки у тебе лишилося грошей?
Гроші! Зовсім про них забув.
Готель «Дез Ета-Юні». Ascenceur[13]. Ми лягаємо спати посеред дня. Коли прокидаємося, надворі вже темно, і перше, що треба зробити, — це назбирати достатньо дріб’язку, щоб надіслати телеграму в Америку. Телеграму зародку з товстою соковитою сигарою в роті. Тим часом нам лишається одна іспанка на бульварі Распай — вона завжди пригостить теплою їжею. До ранку трапиться щось іще. Принаймні ми підемо разом до ліжка. І цього разу ніяких блощиць. Почався сезон дощів. А наші простирадла непорочно чисті…
На віллі Борґезе для мене починається нове життя. Лише десята година, а ми вже поснідали і навіть встигли прогулятися. Тепер із нами живе Ельза. «Кілька днів поводься чемно»,— попереджає Борис.
День починається розкішно: світле небо, свіжий вітерець, щойно вимиті дощем будинки. На шляху до пошти ми з Борисом обговорювали книжку. «Останню Книжку» — її буде написано анонімно.
Починається новий день. Я відчув це сьогодні вранці, коли ми стояли перед одним із блискучих полотен Дюфрена, що нагадувало déjeuner intime[14] тринадцятого століття, sans vin[15]. Гарна тілиста оголена жінка, міцна, енергійна, рожева, ніби ніготь, блискучі хвилі плоті; всі вторинні ознаки і кілька первинних. Тіло, що співає, сповнене вологою світанку. Натюрморт, у якому, однак, немає нічого застиглого, нічого мертвого. Стіл ломиться від їжі; він настільки важкий, що вивалюється з рами. Трапеза тринадцятого століття — з усіма нотами джунглів, які художник так добре запам’ятав. Гілки пальм обгризає стадо газелей і зебр.
Але тепер у нас є Ельза. Вранці вона грала нам, доки ми ще не вилізли з ліжок. Кілька днів поводься чемно… Гаразд! Ельза — покоївка, я — гість, а Борис — велике цабе. Розпочинається нова драма. Я сміюся сам до себе, коли це пишу. Він знає, що трапиться, ця рись, Борис. У нього також є нюх на деякі речі. Поводься чемно…
Борис увесь як на голках. Будь-якої миті тут може з’явитися його дружина. Вона важить понад 180 фунтів, ця його дружина. А Борис хіба кілька. Ось вам і ситуація. Ввечері дорогою додому він намагається мені усе це пояснити. Це так трагічно й водночас так безглуздо, що час від часу я не можу не спинитися й не розреготатися йому в обличчя. «Чому ти так смієшся?» — ввічливо запитує він, а тоді й собі заливається сміхом зі скигленням та істеричними нотками в голосі, немов безпорадний нікчема, який раптом усвідомив, що скільки б сурдутів він не одягнув, йому все одно не стати чоловіком. Він хоче втекти та змінити ім’я. «Нехай ця корова забирає, що хоче! Лише б дала мені спокій»,— ниє він. Але спершу треба здати помешкання, підписати папери й подбати про тисячу інших дрібних справ, у вирішенні яких його сурдут стане в пригоді. Лише подумай про її габарити! — ось що хвилює його насправді. Якби, підійшовши до будинку, ми раптом наштовхнулися на неї у дверях, він би знепритомнів — от яку він відчуває до неї повагу!
Тож із Ельзою потрібно якийсь час поводитися чемно. Ельза тут тільки для того, щоб готувати сніданок і показувати помешкання.
Проте Ельза вже підточує моє терпіння. Ця німецька кров. Ці меланхолійні пісні. Цього ранку, спускаючись сходами і вловлюючи запах свіжої кави, я м’яко мугикав… Es wär' so schön gewesen[16]. Йшлося, звісно ж, про сніданок.
А за якийсь час англійський хлопчина згори знову взявся за свого Баха. Як каже Ельза, йому потрібна жінка. І Ельзі теж дещо потрібно. Я це відчуваю. Я нічого не сказав про це Борису, але цього ранку, поки він чистив зуби, Ельза плела мені про Берлін, про жінок, які мають ззаду такий привабливий вигляд, а коли розвернуться — ого, сифіліс!
16
Це було б так добре