Після таких дискусій я іноді одягався й виходив на прогулянку, загорнутий у светр та весняне пальто Філлмора, з капелюхом на голові. Мерзенний вогкий холод, супроти якого немає іншого захисту, окрім сильного духу. Кажуть, що Америка — країна контрастів, і це правда, що термометр реєструє там такі низькі температури, про які тут навіть не чули; однак Америці невідомий холод паризької зими, він — психологічного ґатунку, це внутрішній і зовнішній холод водночас. Хоча тут немає морозів, тут немає й відлиги. Як люди захищаються від зазіхань на їхнє приватне життя за допомогою високих стін, засувів та віконниць, крикливих, лихослівних, неохайних консьєржок, так само вони навчилися захищати себе від холоду й спеки суворого мінливого клімату. Вони звели навколо себе фортифікації: ключове слово тут — захист. Захист і безпека. Аби вони мали змогу гнити в комфортних умовах. Мрячної зимової ночі немає потреби звірятися з малою, щоб визначити широту, на якій розташовано Париж. Це північне місто, аванпост, зведений над болотом, сповненим черепами й кістками. Вздовж бульварів — холодна електрична імітація тепла. В ультрафіолетових променях напису Tout Va Bien[123] клієнти мережі кафе «Дюпон» скидаються на мерців, уражених гангреною. Tout Va Bien! Це гасло підбадьорює зневірених жебраків, які всю ніч вештаються під мжичкою фіолетових відблисків. Там, де є світло, знайдеться й трошки тепла. Можна зігрітися, спостерігаючи за розжирілими безпечними паскудами, які попивають свій грог або чорну каву, над якою здіймається пара. Там, де є світло, на тротуарах з’являються люди. Вони штовхають одне одного, віддаючи дещицю тваринного тепла крізь свою брудну білизну й мерзенні, лайливі віддихи. Можливо, впродовж восьми чи десяти кварталів ще можна помітити якусь видимість веселощів, але далі все знову перетворюється на ніч, гнітючу, мерзенну, чорну ніч, що нагадує застиглий у супниці жир. Цілі квартали наїжачених іклами будинків, усі вікна щільно закриті, всі вітрини крамниць заґратовані й зачинені на засуви. Цілі милі кам’яних в’язниць без найменшого проблиску тепла; собаки й коти сховалися всередині разом із канарками. Таргани та блощиці також безпечно ув’язнені. Tout Va Bien. Якщо не маєте ані су, що ж, просто візьміть кілька старих газет і влаштуйте собі ліжко на сходах собору. Двері на надійному засуві, тож протяги вас не турбуватимуть. Утім ще краще спати біля входу в метро; там у вас буде компанія. Погляньте на них у дощову ніч, коли вони лежать там закляклі, мов матраци: чоловіки, жінки, воші — всі збилися в купу, захищені газетами від плювків і паразитів, які пересуваються без допомоги ніг. Погляньте на них під мостами або під ринковими навісами. Якими огидними вони здаються порівняно з чистими, яскравими овочами, що викладені, немов коштовності. Навіть мертві коні, корови та вівці, що звисають з масних гаків, мають привабливіший вигляд. Принаймні завтра ми їх з’їмо, і навіть їхнім нутрощам знайдеться застосування. Але ці брудні жебраки, що лежать під дощем, — навіщо вони тут? яка нам з них користь? Протягом п’яти хвилин вони змушують наше серце обливатися кров’ю, ось і все.
Ох, ну що ж, це нічні думки, породжені блуканнями під дощем після двох тисяч років панування християнства. Принаймні птахи тепер забезпечені всім необхідним, а також коти та собаки. Щоразу, коли я проходжу повз вікно консьєржки й перехоплюю її крижаний пронизливий погляд, у мене виникає бажання передушити всіх пташок на планеті. На дні кожного холодного серця завжди знайдеться одна-дві краплини тепла — якраз достатньо, щоб погодувати пташок.
Мені досі не вдається викинути з голови невідповідність, яка існує між ідеями та життям. Між ними — постійна неспівмірність, хоч ми й намагаємося накрити їх одним яскравим тентом. Але це не вдасться. Ідеї потрібно перетворити на дії; якщо в них немає сексуальності, немає снаги — не з’являться й дії. Ідеї не здатні існувати самі у вакуумі розуму. Ідеї пов’язані з життям: ідеї печінки, ідеї нирки, міжтканинні ідеї тощо. Якби все робилося винятково заради ідей, Коперник ніколи не розбив би на друзки тодішнє уявлення про макрокосм, а Колумб затонув би десь у Саргасовому морі. Естетика ідей породжує горщики для квітів, а горщики для квітів ми ставимо на підвіконня. Але якби не існувало дощу або сонця, навіщо було б виставляти горщики за вікно?
Філлмора переповнюють ідеї з приводу золота. «Міфос» золота, як він це називає. Мені подобається «міфос» і подобається ідея золота, але мене на надто захоплює сама ця тема, і я не розумію, чому ми маємо ліпити горщики для квітів, навіть із золота. Він каже мені, що французи ховають своє золото в гідроізольованих приміщеннях глибоко під землею; він стверджує, що цими підземними сховищами і коридорами їздить маленький локомотив. Мені страшенно подобається така ідея. Цілковита глибинна тиша, посеред якої за температури 17,5°C тихо дрімають золоті злитки. Він каже, що цілій армії не вистачить 46 днів і 37 годин, щоб перерахувати все золото, сховане під Банком Франції, і що там є ще й резерв із зубних коронок, браслетів, обручок тощо. А також запас їжі на вісімдесят днів і озеро над золотою горою, щоб захистити її від ударної хвилі під час вибухів. Золото, каже він, стає дедалі невидимішим, перетворюється на міф, тож розтрат більше не трапляється. Неперевершено! Мені цікаво, що станеться зі світом, коли ми відійдемо від золотого стандарту в наших ідеях, одязі, моралі тощо. Від золотого стандарту кохання!