Досі ідея моєї співпраці з самим собою полягала у відході від золотого стандарту літератури. Коротко кажучи, я хотів показати відродження емоцій, зобразити людську поведінку у стратосфері ідей, тобто в нападі божевілля. Змалювати досократову істоту, створіння, що є наполовину козлом, а наполовину титаном. Одне слово, щоб звести світ на основі омфалу, а не на абстрактній ідеї, прибитій до хреста. Подекуди можна натрапити на занедбані статуї, незвідані оазиси, вітряки, які недобачив Сервантес, річки, що течуть навспак, жінок із п’ятьма чи шістьма грудьми, розташованими повздовж живота. (У листі до Ґоґена Стріндберґ казав: «J'ai vu des arbres que ne retrouverait aucun botaniste, des animaux que Cuvier n'a jamais soupçonnés et des hommes que vous seul avez pu créer[124]».)
Щойно Рембрандт досяг стандарту, він одразу ж скотився вниз через золоті злитки, пеммікан та портативні ліжка. Золото — це нічне слово, що належить хтонічній свідомості: воно містить у собі сон і міфос. Ми знову повертаємося до алхімії, до тієї фальшивої александрійської мудрості, з якої постали наші роздуті символи. Справжню мудрість вчені скнари сховали в глибоких льохах. Незабаром настане день, коли вони кружлятимуть між небом і землею з магнітами; щоб відшукати шматок руди, доведеться піднятися на висоту десяти тисяч футів із набором інструментів — бажано, у холодних широтах — і встановити телепатичний зв’язок із надрами землі та тінями померлих. Більше жодних клондайків. Жодного «золотого дна». Доведеться навчитися співу й деяким пустощам, навчитися читати знаки зодіаку й досліджувати власні нутрощі. Усе золото, запхане в кишені землі, потрібно буде відкопати знову; весь цей символізм треба буде ще раз витягнути з людських кишок. Але спершу необхідно вдосконалити інструменти. По-перше, потрібно збудувати кращі літаки, щоб визначати, звідки долинає звук, і не шаленіти кожного разу, щойно почуємо вибух під сракою. А по-друге, треба адаптуватися до холодних шарів стратосфери, перетворитися на холоднокровних повітряних риб. Жодного благоговіння. Жодного благочестя. Жодних прагнень. Жодного каяття. Жодної істерії. І насамперед, як каже Філіппе Датц: «НІЯКОЇ ЗНЕВІРИ!»
Це сонячні думки, навіяні вермутом-кассі на площі Де-ля-Трініте. Суботнім вечором і книжкою, що «осіклася» в моїх руках. Усе плаває у священному гнійному слизі. Напій лишає в роті гіркий трав’яний присмак, залишок нашої великої західної цивілізації, що гниє тепер, мов нігті на пальцях ніг святих. Повз мене проходять жінки — цілі полки жінок, — і всі вихляють переді мною своїми дупами; дзвонять у дзвони, а автобуси здираються на тротуари і чмокають один одного. Garçon витирає стіл брудною ганчіркою, поки patronne[125] із мерзенним вдоволенням лоскоче касовий апарат. Бездумний вираз на моєму обличчі, вираз задурманення, розмитості сприйняття, погляд, що покусує дупи, які прошмигують повз мене. На дзвіниці навпроти горбун б’є у дзвони золотим молотом, а голуби здіймають ґвалт. Я розгортаю книжку — книжку, яку Ніцше називав «найкращою серед усіх німецьких книг» — і там написано:
«ЛЮДИ СТАНУТЬ РОЗУМНІШИМИ Й КМІТЛИВІШИМИ; ОДНАК НЕ СТАНУТЬ КРАЩИМИ, ЩАСЛИВІШИМИ Й РІШУЧІШИМИ У СВОЇХ ДІЯХ — АБО Ж ПРИНАЙМНІ СТАНУТЬ ТАКИМИ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ВІКИ. Я ПЕРЕДБАЧАЮ ЧАС, КОЛИ БОГ ЇМ БІЛЬШЕ НЕ РАДІТИМЕ І ЗНИЩИТЬ УСЕ, ЩОБ СТВОРИТИ СВІТ ЗНОВУ Я ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ДЛЯ ТАКОГО КІНЦЯ ВСЕ ЗАПЛАНОВАНО І ЩО В ДАЛЕКОМУ МАЙБУТНЬОМУ ВЖЕ ВИЗНАЧЕНІ ЧАС І ГОДИНА ДЛЯ ЦІЄЇ ЕПОХИ ВІДНОВЛЕННЯ. АЛЕ СПЕРШУ СПЛИВЕ БАГАТО ЧАСУ, І, МОЖЛИВО, МИ ЩЕ ТИСЯЧІ Й ТИСЯЧІ РОКІВ ТІШИТИМЕМОСЯ НА ЦІЙ МИЛІЙ СТАРІЙ ПОВЕРХНІ».
Неперевершено! Принаймні сто років тому жила людина, яка розуміла, що ми просрали наш світ. Наш західний світ! Коли я бачу чоловічі й жіночі постаті, які апатично рухаються за стінами своїх в’язниць, захищені, усамітнені на кілька коротких годин, я жахаюся від усвідомлення драматичного потенціалу, який і досі зберігся в цих хирлявих тілах. За цими стінами існують людські іскри, втім досі не спалахнула пожежа. Це чоловіки та жінки, питаю я себе, чи тіні, тіні маріонеток, підвішені на невидимих мотузках? Вочевидь, вони рухаються з власної волі, однак їм нікуди йти. Вони вільні лише в одній царині і можуть блукати там, скільки душа забажає, однак і досі не навчилися літати. Адже поки не було ще мрій, яким вдалося б злетіти. Ще не народилося жодної людини достатньо легкої, достатньо радісної, щоб відірватися від землі! Орли, що якийсь час витали в повітрі, розпростерши свої могутні крила, важко розбилися об ґрунт. Від тріпотіння й шурхоту їхніх крил у нас запаморочилося в голові. Орли майбутнього, залишайтеся на землі! Небеса вже дослідили, і там нікого немає. І під землею теж нікого, там повно кісток і тіней. Залишайтеся на землі. Зможете поплавати тут ще кілька сотень років!
124
Я бачив дерева, які не знайшов би жоден ботанік, тварин, про існування яких Кюв'є зроду не підозрював, і людей, яких лише ви могли створити