Зараз третя година ранку, і в нас тут дві повії, які виконують сальто на незастеленій підлозі. Філлмор походжає голий-голісінький із келихом у руці, а його пузо напнулося, мов барабан, тверде, неначе фістула. Усе перно, шампанське, коньяк та анжуйське вино, яке він вижлуктив, починаючи з третьої дня, булькоче в його череві, мов каналізаційна труба. Дівки приставляють до його пуза вуха, неначе це музична скринька. Відкрийте йому рота гачком для застібання ґудзиків і киньте туди жетон. Коли його труби булькають, я чую, як із дзвіниці злітають кажани, і мрія перетворюється на обман.
Дівки роздяглися, а ми оглядаємо підлогу, щоб пересвідчитися, чи вони не подеруть собі дупи скалками. Вони й досі не зняли з себе туфлі на високих підборах. Але ж дупи! Їхні дупи — зношені, вискоблені, відшліфовані наждаком, гладенькі, тверді, вони аж сяють, наче більярдні кулі чи черепи прокажених. На стіні висить портрет Мони: вона дивиться на північний схід, на напис «Краків», виведений зеленим чорнилом. Зліва від неї Дордонь, обведена червоним олівцем. Раптом переді мною з’являється темна волохата щілина, що прорізає яскраву гладеньку більярдну кулю; ноги стисли мене, немов ножиці. Достатньо одного погляду на цю темну розпороту рану, і в моєму мозку розкривається глибока тріщина: всі образи та спогади, які було ретельно або ж неуважно розсортовано, позначено, задокументовано, розкладено по папках, з печатками і марками, хаотично вириваються з мене, немов мурахи, що розбігаються з тріщини в тротуарі; світ завмирає, зупиняється час, сама зв’язність моїх мрій розривається й розчиняється, а мої кишки вивалюються з мене шизофренічним скаженим потоком — опорожнення, що лишає мене наодинці з Абсолютом. Я знову бачу великих розпростертих матерів Пікассо, їхні груди, обліплені павуками, їхню легенду, сховану в глибині лабіринту. І Моллі Блум[126], яка назавжди розляглася на брудному матраці. На дверях туалету — виведені червоною крейдою хуї та Мадонна, що голосить усіма відтінками розпуки. Я чую дикий істеричний регіт — кімната, сповнена заціпенілими щелепами, і тіло, яке досі було чорним, тепер сяє, мов фосфор. Дикий, дикий, абсолютно неконтрольований сміх, і щілина також починає сміятися до мене, реготати крізь ворсисті вусики, і цей регіт викривлює яскраву, відшліфовану поверхню більярдної кулі. Велика хвойда й матір людська, у венах якої вирує джин. Матір усіх повій, павучиха, що загортає нас у логарифмічну могилу, ненаситна, дияволиця, чий сміх розколює мене навпіл! Я зазираю у цей запалий кратер, світ втрачено, вороття немає, і я чую, як видзвонюють дзвони; дві черниці біля палацу Станіслава, а з-під їхніх ряс тхне згірклим маслом, маніфест, який через дощ так ніколи й не надрукували, війна, яку розпочали задля збільшення потреби в пластичній хірургії, принц Уельський, що літає літаком по всьому світу й кладе квіти на могили невідомих героїв. Кожен кажан, що злітає з дзвіниці, — безнадійна справа, кожна гучна вечірка — стогін, який долинає по радіо з особистих траншей приречених. З цієї темної розпоротої рани, цієї мерзенної раковини, цієї колиски міст, сповнених чорних натовпів, де музика ідей потонула в холодному жиру, із задушених Утопій народжується клоун, істота, розколота між красою й потворністю, світлом і хаосом, клоун, який, коли дивиться вниз і вбік, перетворюється на самого Сатану, а коли дивиться вгору, бачить намазаного маслом янгола, равлика з крилами.