Коли я зазираю в цю щілину, я бачу знак рівності, врівноважений світ, світ, зведений до нуля без слідів або залишків. Не той нуль, на який Ван Норден наводив свій ліхтарик, не порожню тріщину передчасно розчарованого чоловіка, а радше арабський нуль, знак, з якого беруть початок нескінченні математичні світи, точку опори, що збалансовує зорі, легкі мрії, машини, легші за повітря, легкі кінцівки та вибухи, внаслідок яких вони з’явилися. Я хотів би засадити їй в цю щілину по самі очі, змусити їх оскаженіло обертатися, ці милі, божевільні, металургійні очі. Коли очі почнуть обертатися, я знову почую слова Достоєвського, почую, як вони перекочуються зі сторінки на сторінку, з найдокладнішими спостереженнями, з найнавіженішим самоаналізом, з усіма найменшими відтінками страждання та нужденності, які звучать то легко й гумористично, то набухають, мов органна нота, аж поки не розривається серце й не залишається нічого, окрім сліпучого, пекучого світла, променистого світла, яке забирає з собою плодюче насіння зірок. Історія мистецтва, породжена різаниною.
Коли я дивлюся в цю розйобану пизду хвойди, то відчуваю під собою увесь світ, світ, що хитається і розсипається на порох, світ, зношений і відшліфований, немов череп прокаженого. Якби знайшлася людина, яка зважилася б висловити все, що вона думає про цей світ, їй не залишилося б і клаптика землі, на якому можна було б стати. Коли з’являється людина, світ навалюється на неї і ламає їй хребет. Навколо завжди занадто багато гнилих стовпів, занадто багато нагноєної гуманності, аби людина могла розквітнути. Надбудовою тут слугує брехня, а фундаментом — велетенський тремтливий страх. Коли з інтервалами в багато століть і справді з’являється людина з голодним поглядом в очах, людина, яка готова перевернути весь світ з ніг на голову, аби створити нову расу, любов, яку вона приносить з собою, перетворюється на жовч, і вона стає бичем. Якщо час від часу ми наштовхуємося на сторінки, що вибухають, сторінки, які ранять і обпікають, які виривають із нас стогони, сльози й прокльони, знайте, що вони написані людиною, яка тримає спину рівно, людиною, чиїм єдиним захистом є слова, і її слова завжди сильніші за брехливу нестерпну вагу світу, сильніші за всі диби й колеса для тортур, які боягузи вигадують для того, щоб знищити диво індивідуальності. Якби якась людина одного разу наважилася викласти все, що міститься у її серці, записати те, що є її справжнім досвідом, її справжньою істиною, я думаю, що тоді світ було би знищено, що він розлетівся б на друзки, і жоден бог, ані випадок чи зусилля волі ніколи не змогли б зібрати докупи ті шматки, атоми, незнищенні частинки, з яких було збудовано світ.
За чотири сотні років, відколи востаннє з’являвся хтось спраглий, душа, яка знала, що таке екстаз у мистецтві, в думках, у діях, відбувався постійний та незмінний занепад людини. Світ просрано: не лишилося й смердючого пшику. Чи може той, у кого відчайдушні, спраглі очі, бодай на дещицю перейматися сьогоднішніми урядами, законами, кодексами, принципами, ідеалами, ідеями, тотемами і табу? Якби хоч хтось був здатний розгадати загадку того, що сьогодні називають «щілиною» або «діркою», якби хоч хтось бодай трохи відчував таємничість тих феноменів, на які навісили ярлик «непристойності», цей світ одразу тріснув би навпіл. Саме непристойний жах, сухий розйобаний погляд на речі змушує цю божевільну цивілізацію скидатися на кратер. Це та роззявлена, мов паща, прірва небуття, яку творчі душі та матері людських рас носять у себе між ногами. Коли з’являється голодний відчайдушний дух і змушує морських свинок нестримно вищати, це відбувається тому, що він знає, куди вставляти життєдайний дріт сексу, бо ж йому відомо, що під жорстким панциром байдужості захована жахлива рана, яка ніколи не загоїться. Тож він запихає життєдайний дріт просто межи ніг; він б’є нижче пояса, обпікає самі тельбухи. Немає сенсу одягати гумові рукавиці; все, до чого можна підійти холоднокровно й зважено, є частиною панциру, а людина, яка прагне творити, завжди занурюється під нього, у відкриту рану, у гнійний непристойний жах. Вона під’єднує своє динамо до найніжніших частин; якщо назовні вириваються кров і гній, це вже щось. Сухий розйобаний кратер непристойний. Але ще непристойнішою є інертність. Ще богохульнішим, ніж найкривавіша клятва, є параліч. Якщо зосталася лише сама розпорота рана, то з неї мають литися потоки, навіть якщо вони не породять нічого, окрім жаб, кажанів та гомункулів.
Все звелося до секунди, яка або закінчується чимось, або ні. Земля — це не безплідне плато здоров’я й комфорту, а величезна розпростерта самка з оксамитовими грудьми, які набухають і здіймаються океанськими хвилями; вона звивається під діадемою поту та мук. Оголена й хтива, вона перевертається з боку на бік поміж хмар у фіолетовому світлі зірок. Вона вся — від щедрих грудей до блискучих стегон — палає несамовитою пристрастю. Вона рухається крізь сезони й роки, зчиняючи неймовірний галас, що переповнює груди судомною люттю, від якого з неба спадає павутиння; вона повертається на свою орбіту з вулканічними поштовхами. Іноді вона нагадує лань, лань, яка потрапила в пастку, — її серце шалено б’ється, а вона лежить і чекає на дзенькіт цимбал та собачий гавкіт. Любов і ненависть, відчай, жалість, лють, відраза — хіба важать вони хоч щось проти перелюбу планет? Що таке війна, хвороба, жорстокість, жах, коли ніч відкриває очам екстаз міріад сонць, що палають? Чим є та полова, яку ми жуємо вві сні, якщо не спогадами про виткі іклоподібні туманності й скупчення зірок?