У нападах екзальтації Мона часто казала мені: «Ти — велика людина» — і, попри те, що вона залишила мене тут, прирікши на загибель, попри те, що через неї в мене під ногами розверзлася величезна бездонна прірва, слова, які лежать на дні моєї душі, виринають на поверхню й освітлюють тіні піді мною. Я той, хто загубився у натовпі, той, кому паморочилося в голові від мерехтливого світла, нуль, який побачив, як усе довкола звелося до глуму. Повз мене проходили чоловіки й жінки, охоплені сірчаним вогнем, швейцари у вапнякових лівреях, які відкривали пащу пекла, гучна слава на милицях, така крихітна на тлі хмарочосів, прогризена до дірок зубчастими ротами машин. Я йшов повз високі будівлі до прохолоди річки й бачив, як з-поміж ребер скелетів у небо, мов ракети, вистрілювало світло. Якщо я й справді був великою людиною, як вона казала, то в чому сенс цього мого рабського ідіотизму? Я був людиною з тілом і душею, і моє серце не захищали стіни сталевого сейфа. У мене траплялися миті екстазу, і я співав, розсипаючи навсібіч полум’яні іскри. Я співав про екватор, про її вкриті червоним пір’ям ноги й острови, що зникають за горизонтом. Але ніхто цього не чув. Куля, якою вистрелили через Тихий океан, потрапляє в космос, оскільки земля — кругла, а голуби літають догори дриґом. Я бачив, як вона дивилася на мене через стіл сповненими смутку очима; журба, що розтікалася всередині неї, вперлася носом у хребет; з жалю її кістковий мозок перетворився на рідину. Вона була невагомою, мов потопельник, що плаває в Мертвому морі. Її пальці кривавили муками, і кров перетворювалася на слину. З настанням вологого світанку вдарили дзвони, і цей передзвін невпинно відлунював моїми нервовими волокнами, а язики дзвонів гупали у мене в серці й бряжчали залізною злобою. Дивно, що тоді так били у дзвони, втім ще дивніше, коли розривається тіло, коли ця жінка перетворюється на ніч, а її червиві слова прогризають матрац. Я рушив далі уздовж екватора, почув потворний сміх гієни з зеленою щелепою, побачив шакала з шовковим хвостом, дікдіка та плямистого леопарда — всіх їх лишили в Едемському Саду. А тоді її смуток розширився, мов ніс дредноута, і коли вона пішла на дно, від її ваги мені залило вуха. Ринув слиз, і мої щасливі нейрони, піднявши шлюзи, потонули в сапфірах, увесь спектр кольорів злився воєдино, і планшири майнули в глибини. Я почув, як розвернулися турелі з таким м’яким звуком, немов подушечки левової лапи, й побачив, як вони почали блювати й плюватися: небо провисло, і всі зорі враз почорніли. Чорний океан стікав кров’ю, а задумливі зорі породжували шматки свіжонабухлої плоті, тоді як вгорі кружляли птахи, і з вимареного неба звалилися ваги зі ступкою й товкачем та перев’язані очі справедливості. Усе, що з цим пов’язано, рухається на уявних ногах вздовж мертвих орбіт; все, що бачать порожні зіниці, вибухає, мов вкрита цвітом трава. З небуття постає знак вічності; під спіралями, що здіймаються дедалі вище, поволі тоне розчахнута дірка. Земля й вода з’єднують свої числа, це поема, написана плоттю, і вона міцніша за сталь чи граніт. Крізь нескінченну ніч земля летить до невідомого сотворіння…
Сьогодні я прокинувся від глибокого сну з прокльонами радощів на губах, із нерозбірливим бурмотінням на язиці, повторюючи подумки, мов літанію, — Fay се que vouldras!.. fay ce que vouldras![127] Роби що завгодно, аби лиш це приносило радість. Роби будь-що, аби тільки досягти екстазу. Стільки всього з’являється в моїй голові, коли я собі це кажу: образи веселі, жахливі, божевільні, вовк і коза, павук, краб, сифіліс із розпростертими крилами й двері лона завжди на засуві, але також завжди відчинені, чекають на тебе, немов могила. Хіть, злочин, святість: життя тих, кого я обожнював, помилки тих, кого я обожнював, слова, які вони по собі залишили, слова, які вони лишили недосказаними; добро, яке вони забрали з собою, і зло, скробота, незгоди, злоба, сварки, які вони створювали. Але передусім — екстаз!