Є речі, певні речі, що стосуються моїх колишніх ідолів, від яких мені на очі навертаються сльози: надокучливість, безлад, насильство, але передусім ненависть, яку вони викликали. Коли я думаю про їхню потворність, про жахливу стилістику, яку вони обрали, про претензійність і нудотність їхніх творів, про весь хаос і плутанину, в яких вони борсалися, про перешкоди, які вони самі звели на своєму шляху — я впадаю в екзальтацію.
Всі вони загрузли у власному лайні. Всі ті, хто занадто все ускладнював. Це настільки правдиво, що мені так і хочеться сказати: «Покажіть мені людину, яка надмірно все ускладнює, і я покажу вам велику людину!» Те, що я називаю їхньою схильністю до «надмірного ускладнення», — це моя плоть; це знак боротьби, це власне боротьба з усіма її відростками, сама аура й атмосфера суперечливого духу. І коли ви покажете мені людину, яка вміє бездоганно висловлюватися, я не стверджуватиму, що вона не велика людина, але скажу, що вона мені нецікава… Мені бракує перенасиченості. Коли я роздумую над тим, що завдання, яке так чи інакше ставить перед собою митець, — перевернути наявні цінності, перетворити довколишній хаос на порядок, співмірний саме йому, посіяти зерно суперечності й викликати бродіння, аби через вивільнення емоцій ті, хто зараз мертвий, могли воскреснути, тоді я радо кидаюся до великих і недосконалих, живлячись їхньою спантеличеністю, і їхнє невпевнене бурмотіння звучить для мене, мов божественна музика. На прекрасних роздутих сторінках, які з’являються після перерв, я бачу зникнення дріб’язкової нав’язливості, так би мовити, брудних слідів боягузів, брехунів, крадіїв, вандалів, наклепників. У набряклих м’язах їхніх ліричних горлянок я бачу приголомшливі зусилля, яких необхідно докласти, аби перевернути колесо, аби продовжити шлях із того місця, де хтось інший опустив руки. Я бачу, що за щоденними неприємностями й надокучливими турботами, за дешевою блискучою злобою хирлявих та інертних стоїть символ ґвалтовної сили життя, тож той, хто прагне створити порядок, сіятиме зерна суперечності й незгоди, адже він наділений волею — така людина мусить знову й знову підходити до стовпа та шибениці. Я бачу, що за шляхетністю її жестів проглядає привид безглуздості всього, що вона — не лише велична, а й абсурдна.
Колись я думав, що бути людяним — це найвища мета, яку може мати людина, проте тепер бачу, що ця мета мене ледь не знищила. Сьогодні я з гордістю заявляю, що я — нелюд, що я не належу до людей і не підлягаю їхнім урядам, що в мене немає жодних переконань або принципів. Я не маю стосунку до скрипучої машинерії людства — я належу землі! Я кажу це, лежачи на подушці, і відчуваю, як із моїх скронь виростають роги. Я бачу всіх своїх схиблених попередників, що витанцьовують довкола мого ліжка, втішаючи мене, кепкуючи з мене, докоряючи мені своїми зміїними язиками, усміхаючись і шкірячись до мене скрадливими черепами. Я — нелюд! Я кажу це з божевільною маревною усмішкою і казатиму це, навіть якщо раптом піде дощ із крокодилів. У моїх словах криються усі ті скрадливі черепи, що усміхаються й шкіряться, деякі з них вже давно мертві, тож скаляться здавна, деякі усміхаються так, немов у них звело щелепу, деякі шкіряться гримасою вишкіру, передчуттям і наслідками того, що постійно відбувається довкола. Найясніше я бачу усмішку власного черепа, бачу скелет, що витанцьовує на вітрі, зміїв, які зриваються із зогнилого язика, і пухкі сторінки екстазу, вимащені екскрементами. І я долучаю свій слиз, свої екскременти, своє божевілля, свій екстаз до величної круговерті, що вирує в підземних склепах плоті. Уся ця непрохана, небажана, п’яна блювота безкінечно тектиме свідомістю тих, хто прийде за нами, й потраплятиме у невичерпну посудину, яка містить історію раси. Поруч із людською расою живе раса інших істот, нелюдів, раса митців, які, спонукувані невідомими поривами, беруть апатичну людську масу й за допомогою гарячки та бродіння, якими вони її наповнюють, перетворюють це сире тісто на хліб, а хліб — на вино, а вино — на пісню. З мертвого компосту й інертного шлаку вони породжують пісню, яка здатна заражати. Я бачу, як ця інша раса сплюндровує всесвіт, перевертаючи все догори дриґом, їхні ноги постійно ступають крізь кров і сльози, їхні руки — завжди порожні, завжди простягнені вперед у намаганні зловити позамежжя, бога, до якого не дотягнутися: вони вбивають все, що потрапляє їм на очі, аби заспокоїти чудовисько, яке гризе їм нутрощі. Я бачу, що коли вони рвуть на собі волосся, намагаючись зрозуміти, заволодіти цим вічно недосяжним, коли ревуть, мов скажені звірі, роздирають на шматки й насаджують на роги, я бачу, що це — правильно, що іншого шляху не існує. Людина, яка належить до цієї раси, змушена стати на цьому високому місці, нерозбірливо щось бурмочучи, й вирвати з себе тельбухи. Це правильно й справедливо, адже вона — мусить! А все, що не досягає висот цього жахливого видовища, все не таке моторошне, не таке жахне, не таке божевільне, не таке сп’яніле, не таке заразне — не є мистецтвом. Решта — підробка. Решта — людське. Решта належить до життя й безжиттєвості.