Намацавши у кишені компас, я потримався за нього для певності й помалу пішов навскоси в напрямку хутора Драгоманівка, що лежав між Багатківцями і Купчинцями. Саме десь там, над Драгоманівкою, висів місяць-підповня, який світив мені дорогу, але ж він, лукавець, так само світив і ворогам. Тепер, серед тиші, кожен мій крок був чутнішим за жаб’яче квакання, бо в мочарах хоч як ти старайся, а котячою ходою не пройдеш.
Що ближче я підходив до краю очерету, то ступав якомога легше, а далі зовсім уповільнив крок — ступлю раз і наслухаю, ще раз ступлю і знов нашорошую вуха. Не знаю, як я ще переставляв ногами, які горіли вогнем. Нарешті за очеретом забовваніли кущі верболозу, що росли вже на сухому. Далі було поле, яке полого підіймалося вгору до Драгоманівки.
До самого краю очерету я вже не йшов, а повз. Місяць-лукавець майже сидів у мене на карку, але я поволі піднявся разом із ним. Від куща верболозу падала тінь, і в тому затемненні ледве видніло дві постаті. Мені здалося, що я чую, як вони дихають. Невже свої? За іншим кущем блиснув вогник, хтось припалив цигарку, і надія моя змізерніла. Ні, з наших навряд чи хтось наважився б тут закурити. Я так нагострив вуха, що почув, як засичала від затяжки цигарка.
І цієї миті моє серце вилетіло з грудей і полетіло в небо чорною грудкою. Такої прикрої несподіванки ще світ не бачив! Я заціпенів і лишень за якусь хвилю, коли почув пташиний крик, зрозумів, що з-під моїх ніг випурхнула сполохана водяна курочка. Тієї ж миті застрочив скоростріл, і кулі залопотіли об очерет. Я розвернувся й щодуху побіг у трощу. З голови злетіла мазепинка[16], хоч я досі не знаю, чи її збила куля, чи я так гнався, що здуло вітром, чи клята курочка змела її крилом.
Я, мабуть, забіг би дуже далеко, бо не чув ні втоми, ні болю у стертих до крові ногах, нічого не відчував, окрім чорного розпачу, що виповнив усеньке моє єство. Не знаю, скільки б ще гнався отак світ за очі, якби знов не провалився в багно. Тут я трохи охолов, виборсався на тверде і поглянув на місяць-підповню, що знов завис над хутором Драгоманівка. Скоростріл замовк, але тепер я знав, що там від поля, з боку хутора, також виставлені більшовицькі стійки.
А де їх немає, га? Дурне було запитання. Мені знов захотілося на свою «перину», яку я залишив у заростях шувару, але тепер, уночі, я її не знайшов би, навіть якби мені знову сів на самісінький карк місяць. Я не відшукав би її і за дня — такою просторою, крученою і потайною була ця троща. А раз так, то шміраки теж не повинні мене тут знайти. Головне — не лишати по собі сліду.
Я знов узувся на босу ногу, зібрав усе своє добро, яке ще вціліло, — автомат, гранату, намацав у кишені компас і, підморгнувши ясному місяцю, пошкандибав у бік річки. Ще жоден сновида не ходив так певно над прірвою проти місяця, як ішов я понад ямистими багнами й бездонними болотами.
Ну ж бо, шукайте мене, хто сміливий! Не знайдете. Чули-сьти, що сказав друг Пластун? Я вийду, вийду, вийду живим із трощі, бо я її знаю, як свою кишеню, тут мені кожен пташок брат, кожна купина перина.
Я підійшов до річки, на якій тремтіла місячна стежка, знов стягнув чоботи, поклав свої речі на березі і був би пішов тією місячною доріжкою далі, але мені страх як хотілося пити, то я забрів у воду і зачерпнув у пригірщ цілого місяця, який заглядав на мене уже з води. Я випив його жадібно всього, але місяць знову вродився у Стрипі, я випив і того, і ще одного, і так я випив дванадцять місяців. Потім зібрав своє манаття, цього разу взяв чоботи в руки і за компасом Пластуна потяг у бік Купчинців. Пішов уже не очеретами, а водою попід берегом де мілкіше — побрів річкою, щоб не лишати сліду. Ось воно як, друже Пластуне, твій компас мені показав, що треба йти Стрипою, тоді не побачать сліду не те що пайдьошники, а навіть собака його не візьме…
Ти ще спитаєш, чи не загубив я гранату в цій катавасії, чи не вимочив її у багні, чи не відсиріли набої в ріжку? Ні, друже Пластуне, де б я міг таке допустити, аво, подивися, все ціле — якщо граната не вибухне, то є автомат, а коли автомат затнеться, то є граната. Така от порука. Але я вийду, друже Пластуне, вийду, вийду, бо ти мені так наказав, за їдно лиш хочу сі вибачити перед тобов, друже, що не здогнав я тоді провідника, щез він з моїх очей, провідник Корнило, тому так сі стало. Не знаю, що з ним, пробач.
Я пройшов, може, сотню метрів водою, аж тут попереду почулося два глухих постріли, шипіння, і в небі зависли дві освітлювальні ракети. Від них стало видно, як удень. Світло вихопило з потемку човен, з якого пустили ракети, на ньому сиділо четверо більшовиків. Але ж освітило й мене, тому довелося втікати на берег. Здається, вони мене не помітили, бо не стріляли і не кричали.