— Слиш, мужик! — нахраписто звернувся він. — Домаж рваного.
— У мене все ціле, — сказав я, дивуючись із його апетиту, — відразу зажадав не десять копійок, а карбованця.
— Нє понял, — витріщив він бичачі, у кров’яних прожилках сліпи.
— Буває.
— Ну харашо, а полтіннік даш?
— Якщо попросиш по-людському, то я подумаю.
— Нє понял. Ти чьо, нє рускій?
Переді мною міг бути провокатор. Алкоголіки-прохачі, ті запобігливі до відрази. Я вже знав, що хлопці в чорних плащах таких, як я, часто провокують на «злісне хуліганство». Підсилають когось, щоб затіяв бешкет, а винним роблять тебе. За «злісне хуліганство» ні сіло ні впало могли впаяти три роки. Тому я зі своїм «послужним списком» і чорною міткою в паспорті уникав зайвих сутичок, хоч руки свербіли часто. Свербіли, можна сказати, по самісінькі лікті. Я люто ненавидів цю терплячість, але іншої ради не мав. Ось і тепер, зціпивши зуби, хотів було вислизнути надвір, аж раптом відчув на собі Стефин погляд. Вона все бачила й, напевно, чула нашу розмову, бо раптом крикнула з-за шинкваса:
— Ей, там! Ти чєво пріцепілся к інтєлігєнтному чєловєку?
— Ти ко мнє? — обернувся до неї прохач.
— Валі оттуда! А то щас міліцію визову! — пригрозила Стефа.
І тут «інтелігентний чоловік» почув таке, від чого кров ударила в голову.
— Закрой рот! — ошкірився ярижник. — Су…
Він не доказав. «Тільки без синців», — майнула думка, і я зацідив йому кулаком під «дихало», а коли він склався удвоє, додав ребром долоні по карку. Ярижник уже лежав на підлозі, аж тут на мене посунули двоє його почарківців. Я недаремно пив каву під «розстрільним» муром — від першого удару ухилився так вчасно, що нападник затопив кулаком у стіну. А ось другого покидька я привітав невдало. Від злості угнітив коліном у пах з такою силою, що замість зігнутися сарака, мов ганчір’яне опудало, відлетів назад і з гуркотом перекинув високого столика. На підлогу гримнули кухлі з пивом, посипались, розлітаючись на друзки, тарілки.
Не знаю, чим би все закінчилося, але враз поміж нами виросла Стефа.
— Прєкратітє нємєдлєнно! — закричала вона. — За посуду кто будєт платіть?!
— Я заплачу, — сказав я.
— Ну да! Оні всьо началі, а платіть будєтє ви? — обурилася Стефа. — Галя! — обернулася вона до прибиральниці, яка тим часом стояла на варті біля шинкваса. — Ти міліцію визвала?
— Он пєрвий ударіл! — раптом показав на мене чоловічина з відсутнім лицем, котрий читав газету.
— Не треба міліції, — сказав я, пасучи очима своїх нападників, аби хтось зненацька не накинувся збоку. Але вони ще тільки збирали себе докупи. — Я все оплачу.
Стефа подивилася на мене ясними, як у лошати, очима й далі говорила по-тутешньому, щоб усі чули:
— Я своімі глазамі відєла, кто начал драку! Я буду свідєтєлєм.
Усі загули, засперечалися, хто тут винен, і в тому шарварку Стефа обдарувала мене таким поглядом, за який я готовий був знову піти на каторгу.
— Оце-то дідо, — мовила вона пошепки. — Ну й ну…
Враз упала тиша. До «хвилинки» заходив наряд міліції.
— Це не я, — злякано звела брови Стефа. — Я нікого не викликала.
Звісно, що ні. Ніхто нікуди не дзвонив, менти знали, по кого прийшли. Один із них підступив до мене і взяв за лікоть:
— Пройдьомтє…
Від доторку його руки я напружився. За будь-який спротив, особливо за відірваного міліціонерові ґудзика, такому, як я, світило від трьох до семи.
Стефа почала їх переконувати, що я не винен, що вона буде свідком на будь-якому суді.
— Нє волнуйтєсь, гражданочка, — заспокоїв її огузкуватий сержант, котрий стояв збоку і лузав гарбузове насіння, акуратно ховаючи лушпиння в кишеню. — Разбєрьомся.
Мене вивели і посадили у міліцейський «воронок», що стояв уже біля входу. Огузкуватий сержант заліз у кабіну до водія, а поруч зі мною сіло два молоденьких міліціонери. Вчорашні селюки (може, вони пішли на цю службу теж заради прописки) відводили очі й мовчали. Я зрозумів, що проти мене затівається щось лихе. Ну що ж, мені не звикати. Бувало й гірше. Але Бог не без милості, козак не без долі.
Я знов повернувся в очерет і тепер думав, у яку шпарину забитися.
У виснаженому тілі не лишилося й краплі сили, тільки втома і біль. Не знаю, як я ще володав ногами і що мною рухало далі. Хіба що відчай. Бували хвилини, друже Пластуне, коли я заздрив тобі і шкодував, що не впав разом із тобою. Тепер би не мучився. Зрадлива думка нашіптувала, що ці муки даремні, що я, грішний зухвалець, вирішив перехитрити саму смерть.