Десь знову стріляли.
Небом пливли хмари, схожі на кучугури снігу.
Так багато снігу, цілі гори. Як давно це було. Відзначали річницю Крут у Багатківському лісі. Зима стояла люта. Насипали зі снігу символічну могилу, поставили хрест. Диваки. Нагорнули могилу зі снігу й молилися… Свята Матір Героїв… Спали вогнем… кволість у серці моєму… Спали, спали… кволість у серці моєму… спали… Стоїть дівча по коліна в снігу, хукає у змерзлі руки… З-під хустки — довга коса. Така довга, що торкається снігу, бо дівча по коліна в заметі… Спали кволість у серці моєму…
— Як тепер, Улю, тебе називати?
— Зоря, — каже вона.
Дві небесні зірки відсвічують у її очах.
Спали кволість у серці моєму…
Біля неї я вперше відчув, що в мене є серце.
І ось воно, щастя. У засніженому лісі я відігріваю губами її маленькі холодні руки. Хто тобі, Зоре моя, розплете косу?
Її розплела Стрипа. Зоря впала від ворожої кулі біля Зарваниці, де звужена річка несе швидку течію. Зоря впала на краєчку берега так, що зібрана під шапкою довга коса розгорнулася й лягла на воду. Течія її розплела. Розпущене волосся Зорі жило довше за неї і було схоже на червоні водорості…
Спали кволість у серці моєму…
Де моє серце? Чому я його не чую?
Вони пішли, але ще повернуться. Вони тут товктимуться, поки не знайдуть усіх. Бо знають, скільки нас було і скільки лишилося. Тому не підуть звідси… поки хоч один із нас ще живе. Бо це, друже Пластуне, всипа[18]. Так-так, всипав хтось зі своїх. Я, коли вийду, знайду його. А я вийду неодмінно, друже Пластуне, обіцяю тобі, інакше навіщо ти давав мені компаса, правда ж? Це ж треба бути останнім телепнем, щоб із компасом не вийти з трощі. Це, погодься, було б несправедливо.
Я спробував усміхнутися, але на обличчі засохла болотяна маска, яка стягнула шкіру й не давала ворухнутися жодному м’язу.
Мене знемагав сон. Може, то був не сон, а щось інше — через нелюдську втому підкрадалася згода з тим, чого не минути. Підступав якийсь дурний подив, що вони мене досі не знайшли. Тому, коли облавники знов пішли у цей бік, коли я почув недалекі крики та постріли, то вже не залазив по шию в багнюку, не зодягав на голову гніздо, а тільки перевернувся долічерева і далі лежав на своєму острівцеві. Автомат був відбезпечений, рука лежала на черепі гранати.
Вони проходили зовсім близько, обминаючи калабані, що прилягали до острівця. Один зупинився метрів за п’ять від мене, і я бачив, як по його червонястій тварі стікав брудний піт. Це був котрийсь із їхніх командирів, оперезаний опасками[19], нараменники з лейтенантськими зірочками трохи його сутулили, наче він намагався постійно тримати плечі якомога вище. Бідолаха добряче вхоркався, зняв кашкет, хотів витерти ним лице, але передумав і втерся рукавом. Потім поволі роззирнувся довкола, перевів погляд на мій острівець, дивився, дивився, аж поки його очі не зустрілися з двома червоними цятками, які могли бути очицями звіра, могли бути балухами водяника, болотяника, очеретника чи ще якоїсь нечистої сили. Наші очі зустрілися, рука моя стислася на черепі гранати, бо я був певен, що він мене бачить, його застиглий погляд навіть говорив мені: я тебе бачу. Не знаю, скільки ми дивилися отак один на одного, та потім лейтенант так само повільно, дуже обережно відвів очі убік, повернувся й пішов далі.
— Впєрьод! Бистрєй, бистрєй! — закричав він, сховавшись за очеретом.
Не знаю, що то було. Мабуть, мені трапився українець-східняк, який міг і не співчувати нашому рухові, але не хотів проливати братньої крові. Пригадалася ще одна розповідь друга Сірка (окрім пригоди з ґаздинькою, він мав їх цілу колекцію), як узимку більшовики заскочили їхню чоту в чистому полі. Довкруги не було ні деревця, ні кущика, але Сірко знайшов якогось рівчачка, заметеного снігом, і зарився у нього з головою: що буде — те й буде. Лежить, сердешний, під снігом і раптом чує, як риплять чоботи уже біля нього. Хтось зупинився, постояв і сказав не комусь, а Сіркові: «Ногу сховай, бо виглядає».
Я й тепер засміявся з того трафунку, почувши, як на обличчі тріснула маска з висхлого багна, аж порохня посипалася. Що не кажи, а цей острівець виявився для мене щасливим, і я вирішив посидіти тут довше. Після оказії з лейтенантом трохи ожив і навіть набрався нахабства просушити на сонці одяг. Надламавши кілька товстих очеретин, повісив на штурпаки маринарку, штани, сорочку, спіднє й почепив чоботи халявами вниз. Лежав і марив про крихітку хліба чи бодай про стебло шувару, бо очеретяні багнети були такі дублені й гострі, що я вже порізав ними язика.