У річці ще можна знайти якусь мідію чи рака і з’їсти сирими, міркував я, а що знайдеш у цьому болоті? Яйця в пташиних гніздах вже висиджені, з’являться аж навесні, і, можливо, водяна курочка нанесе їх повну мазепинку, тільки що мені з того. В очереті іноді можна знайти слимаків, та коли помираєш з голоду, ти не побачиш жодного равлика. Їж осоку, небораче.
Більшовики товклися у трощі до вечора, але до мене більше не приходили. Я навіть грів собі думочку, що лейтенант навмисне водить їх так, щоб мене обминати. Сонечко припікало щедро — зігріло мене і просушило одежу. Лише чоботи зверху протряхли, а всередині були мокрі, аж гнилі від твані. Тому мені перехотілося жертвувати свою сорочину на онучі.
Як стемніло, на трощу лягла така тиша, що боязко було ворухнутися, аби не почули по той бік Стрипи. А хоч би тобі жаба писнула! Після такої потолочі якщо тут і лишилося щось живе, то сиділо у своїй норі й не дихало. Але мені треба було йти. Я зібрав своє добро і смужкою, яку між калабанями покривала невисока вода, вибрався з острівця. Тут знов озувся на босу ногу, хоч намуляні пухирі так пекли, наче в чоботи насипали жару. А шкутильгати мені неблизько. Думка була сієї ночі пробиратися на хутір Дворище.
Я подякував острівцеві, перехрестився і поволеньки рушив у напрямку хутора, ближче до Ішкова. Мені таланило й далі — проти ночі небо затягли хмари, не видно було ні зірок, ні місяця, який учора катався на моєму карку. Пахло дощем. Недогода була в тому, що знов доводилося переходити річку, а мочити висушені лахи не хотілося.
Я вже майже вийшов до води і думав, чи роздягатися мені, чи ні, аж раптом з боку Дворища у небо шугнули дві ракети. Вони освітили довкілля блакитним світлом. На хвилю стало видно, як удень, і я побачив праворуч серед річки кілька човнів, на яких сиділи сині кашкети. У відповідь на сигнал вони також почали стріляти з ракетниць, і це було моторошно. Здавалося, що відтепер замість місяця і зірок над трощею висітиме тільки це мертве світло.
Та лихо не без добра. При світлі ракет я цього разу зорієнтувався і вибрів на зарості шувару, в якому мав свою «перину». Овва! Мою постіль хтось перекидав, перетрусив, наче шукав у збитій повінню купині цісарський скарб. Але, виходячи з думки, що стрільно в одне місце не падає, я позгрібав розкиданий сухий очерет і знов настелив собі м’яку постелю. Перевага цієї місцини була в тому, що тут я знов жував цілющі стебла шувару замість очеретяних багнетів. А ще у своїй колисці я був сухий, як закутане в свіжу пелюшку дитя, тільки, видно, не було мені теплого місця на цій землі, бо раптом припустився дощ. Безбожники розколошкали небо ракетами, і воно пролилося нічним дощем, який рідко буває коротким.
Я накрився сухим очеретом увесь із головою, пильнуючи, щоб не вистромилася десь нога, як було з другом Сірком, коли він зарився у сніг. Вода все одно затікала у мій барліг, але, змучений і захлялий, під шум дощу я заснув як убитий.
У міліції склали протокол про мій бешкет «у громадському закладі».
За свідків підвезли ярижника в синій нейлоновій куртці та його почарківця, який уліпив кулаком у стіну. Того бідаку, що, відлетівши від мене, перекинув стола, сюди не доправили, і я потерпав, аби з ним не скоїлося чогось гіршого. Не було тут і чоловічини з газетою, хоч, як на мене, йому мала б належати не остання роль у цій п’єсі.
Що це провокація, я не мав сумніву, але їхню дешеву розробку, як кажуть опери, ускладнила непередбачувана обставина: «об’єкт» не вживав алкоголю. Та вони все одно запхали мене у мавпятник — камеру, яка з боку коридору не мала стіни, замість неї стояли широчезні ґрати з металевими дверима. Через такі ґрати можна було оглядати відразу всіх арештантів, як звірів у зоопарку. Звідси й назва — мавпятник.
Коли мене заштовхали в цю кліть, тут уже каралися розбишаки різних калібрів з одутлими або, навпаки, засмоктаними писками. Це була та братія, котра відразу чує свого, тому на мене вони дивилися скоса. Замість нар, до яких я звик, тут валялися попід стінами брудні лежаки, і мені стало шкода свого нового плаща. Але години через дві прийшов огузкуватий сержант і сказав, що зі мною буде говорити високе начальство. Крадькома розлузуючи гарбузову насінину, він відвів мене до кімнати на другому поверсі, а сам пішов геть.
За столом сиділо «високе начальство» в цивільному. Для чекіста він мав нетипове лице, бо такого впізнаєш за версту. Дорослий чоловік, а весь у ластовинні, наче він дер ластів’ячі гнізда не лише в дитинстві, а робив це й тепер. Перед ним на столі лежала моя «справа» — протокол, пояснювальні записки, ще якісь папери. Він показав посвідчення майора КГБ і був лаконічним. Сказав, що я влип у неприємну історію, бо нині за злісне хуліганство п’ятнадцять діб не дають. Значно більше. А тут в одного потерпілого з розбитою головою уже зняли побої, і все може закінчитися дуже погано. Одначе він, майор, порве всі папери у мене на очах, якщо я погоджуся…