— Ні, — сказав я.
— Підождіть, ви ще не знаєте, про що мова, — здивувався він і нервово затарабанив по столі обсипаними ластовинням пальцями.
— Ні, — повторив я.
— Я прошу вислухати. Вам нічого не доведеться робити, лише поставити свій підпис.
— Тим більше. Ви підіслали до мене гицля, який ображав мою честь. Нехай він і підписує що вам треба.
— До чого тут він?
— Якби я погоджувався на такі пропозиції, то вийшов би на волю ще десять років тому, — сказав я. — А може, й раніше.
Вони мене всі роки, відколи я поневірявся по таборах, примушували підписати покаянну і засудити бандерівців, у яких руки по лікті в крові. Вони мене так доконали тими «ліктями», що я вже й сам часом поглядав на згини своїх рук, чи немає там чогось особливого. За один підпис обіцяли свободу, багато благ на доважок, але я казав їм, що свобода — не повія, яку можна комусь подарувати. Це така дорога пані, котру не купиш, не продаси і тим більше не виміняєш. У неї одна ціна. Кров. Ця гонорова пані не п’є шампанського, вона воліє лише крові.
— А може, подумаєте? — наполягав майор. — У вас гріхів назбиралося чимало. Ви постійно порушували обліковий режим, вчасно не відзначалися в міліції, виходили з дому після сьомої…
— У мене немає дому, — сказав я.
— Ви знаєте, що я маю на увазі. Й оскільки належите до категорії неблагонадійних…
— І не лише після сьомої. — Я вдав глухого і правив своєї: — Мені часом доводиться працювати в нічну зміну. Хіба ви не знаєте? Ось дадуть мені звання героя соціалістичної праці, і вам буде соромно.
Він кинув на мене швидкий позирк і раптом всміхнувся. Усмішка його була теж руда, тому зовсім не холодна.
— У вас на роботі є план? — спитав він.
— Є, звісно. Яка ж робота без плану?
— Ну от, і в мене він є.
— План до двору, — сказав я. — Розумію.
— Ні, ви мене зовсім не зрозуміли. Тут річ проста. Якщо хтось відмовляється зробити якусь роботу, то її мусить виконати хто-небудь інший. От і все.
Майор у цивільному був не дурний, знався на людях, тому довго мене не вмовляв. Він швидко відчув, що розмова даремна. Але пообіцяв, що до неї ми ще повернемося. А поки що він домовиться з міліцією, щоб мене відпустили. Папери, звісно, залишаться у них.
Він подзвонив комусь по внутрішньому телефону, і до кімнати зайшов огузкуватий сержант.
— Пока што свободєн, — сказав майор. — Провєдітє товаріща к виходу.
Ми з сержантом спустилися вниз, і він, крадькома розлузуючи гарбузову насінину, провів мене аж на ґанок. Уже був пізній вечір — та пора, коли мені заказано виходити на вулицю.
— Ідітє і большє к нам нє попадайтє, — сказав сержант на прощання.
У його голосі я відчув повагу, в якій, як у діжці меду, була ложка розчарування. Але я ще трохи затримався на східцях ґанку і ледве не повернувся до кімнати на другий поверх: товаришу майор, а ви часом не чули про такого чоловіка, як Тимчак Михайло Степанович? Він же, мабуть, працював у вашому відомстві, га?
Та момент було втрачено. До того ж ці хлопці за все вимагають свою особливу плату.
Я підняв комір плаща і рушив на трамвайну зупинку. Замість того, щоб поїхати до гуртожитку, вирішив заглянути в одну теплу місцину, щоб не сказати в гарячу точку. Годинник показував, що я знов порушую режим, перебуваючи так пізно на вулиці, але до біса їхні порядки.
Трамвай швидко довіз мене до Комінтерну. Я мусив показатися на ясні очі Стефи, аби вона побачила, що мене випустили. Бо ще, чого доброго, не засне, переживаючи за діда-краянина, якого забрала міліція. Та я трохи спізнився. «Хвилинка» була вже зачинена, лише біля входу крутилося кілька п’яних мужиків, які не встигли наговоритися душа в душу.
Але всередині світилося, скляні двері з того боку були взяті на велику залізну скобу, і крізь них, через скло, я побачив прибиральницю Галю, яка човгала мокрою шваброю по підлозі якраз там, де перекинувся стіл. На мить здалося, що вона змиває кров з кахляної долівки, і в мене засвербіли лікті. Галя розігнулася, щоб умочити швабру з ганчіркою у відро, глянула на двері і, вгледівши мене, розцвіла, як півонія. Видно, теж хвилювалася за діда, хоч той, капосний, піддав їй роботи, заллявши підлогу калюжею крові.