У мене давно не було сумніву, що серед нас завівся агент, але я мусив знати Міськову думку.
— Зажди! — спохопився я. — А що з Сірком?
— Вибач, забув сказати, — Місько запустив п’ятірню у свого кудлатого чуба, поворушив пальцями.
Дивна людська натура — я відчув у своєму чубові ласкаві пальці Зоньки і теплий доторк її грудей.
— Сірко теж вийшов. Куля зачепила йому руку, але не глибоко. Гак каже, що заживе, як на собаці. — У відсвітах нафтової лампи на щетинястому обличчі Міська ворухнулася бліда усмішка.
— Ти стрічався з Гаком?
— Так. Він сказав, що Сірко нині ховається в їхній криївці — з Гаком, Сумом і Дзідзьом.
— Файно, — мовив я і подумав, як багато залежить від сліпого випадку. Якось несподівано провідник Корнило відпровадив тоді з очерету Гака, Сума і Дзідзя, оберігши їх від облави. — А їхню криївку не шукали? — спитав я.
— Якби шукали, знайшли б, — сказав Місько.
Від цих трьох підпільників відводила підозру серйозна обставина — Сум був молодшим братом Стодолі, Гак доводився їм обом рідним вуйком, а Дзідзьо, котрий весь час був із ними, ніяк не міг опинитися на вантажівці, що приїжджала на Драгоманівку.
Ми з Міськом не знали, що й думати. Але я сказав, що треба забрати Сірка до себе. Нехай буде з нами замість Сокола, бо я йому вірю, як самому собі. Місько погодився.
А що далі? Ми залишилися погромлені без провідників і лінії зв’язку. Лінія була, але вона вже нічого не вартувала під опікою більшовицької агентури. Зв’язковий пункт над Стрипою розсипався на наших очах.
— Треба шукати провідника Буревія, — сказав я. — Іншої ради немає.
Місько і тут погодився, додавши, що треба шукати і юду. Поки його не знайдемо, ми всі ходитимемо замінованим полем із зав’язаними очима.
— Тому правда твоя, — сказав Місько, — без провідника Буревія, без СБ нам не обійтися.
Ми гомоніли, поки я не вичистив свій автомат до воронового блиску. Потім з’їли по ложці меду, запили холодною водою і, не роздягаючись, полягали спати.
Місько так рівно дихав, наче відразу заснув, але згодом озвався у темряві:
— Скажи мені правду…
Він трохи помовчав, вагаючись, і я думав, що Місько запитає мене про щось дуже важливе, думав, що його мучить якась недомовка або підозра. Але він спитав:
— Ти… ти цілувався із Зонькою?
Я теж витримав паузу, бо достоту не знав, чи це можна було назвати цілуванням.
— Ні, — була моя відповідь.
Під Міськом заскрипіли прічі, він перекинувся на другий бік, тяжко зітхнув.
— А хіба що? — спитав я.
— Нічого. Так…
Міськові, видно, стало ніяково за свою цікавість, бо він швидко змінив тему розмови:
— Треба вийти на зв’язок з Буревієм.
— Треба, — сказав я. — Займемося цим негайно.
Потім він заснув, а я ще лежав якийсь час із розплющеними очима і чув, як наді мною розростається коріння чортополоху.
— Шляк би його трафив! — вигукнув Місько крізь сон.
Не знаю, хто йому снився і кого він кляв. Адже Місько тоді й гадки не мав, що агент незабаром прийде до нього сам.
Я збираюся на побачення. Ще не знаю, чи мені пофортунить, але виряджаюся як досвідчений кавалєр.
Йосип лежить на вузькому залізному ліжку поверх сукняної ковдри і крадькома, впівока пантрує за мною. Він у теплих голубих кальсонах і такій же натільній кошулі, ноги босі, а руки складені на грудях, як у небіжчика. Єдине, що Йосип схвалює у моєму гардеробі, — це сірий вовняний светр «під шию» (бо теплий), поверх якого я зодягаю сірий плащ і до всього, уявіть собі, натягую сірий модерновий кашкет.
Пальці на грудях у Йосипа нервово сіпаються, він хотів би дещо сказати, але минув той час, щоб робити мені зауваження чи давати поради.
Насамкінець я поглядаю у дзеркало, припасоване до дверцят шафи, з якого на мене дивиться трохи зухвалий, але серйозний, навіть дуже благонадійний хлоп. Класик сказав би: хлопець хоч куди козак. Та я таким завжди був, але треба було Калістратові Кропиві написати про мене статтю, щоб це помітили всі. Без реклами тяжко на світі жити. Якби шановна редакція ще вмістила мою знимку, то я був би зіркою на все місто, не лише в цеху ремонту металургійних печей, тобто в пеклі під кодовою назвою ЦРМП.
Хто б міг подумати, що статейка якогось Калістрата Кропиви справить таке глибоке враження на гегемонів із нашого цеху. Замість відцуратися бандерівця і викинути його зі свого трудового колективу, вони, як і Довбня, почали виявляти до мене надмірну повагу. Раніше, бач, думали, що коли чоловік не п’є, не курить, не забиває з ними «козла», то він якийсь штунда чи несповна розуму, аж тут побачили, що справа набагато серйозніша. Де й ділося розгнуздане панібратство. Навіть Пашка Самохвалов, беручи приклад зі старших, почав звертатися до «діда» на ім’я та по батькові, а свідок Єгови Йосип облишив навертати мене у свою віру і взагалі став сторожко-мовчазним. Особливо мені подобався вахтер гуртожитку «дядя Коля», добродушний, завжди п’яненький, кривий на ногу чоловік (казали, що він скалічів у ЦРМП і як компенсацію отримав легку роботу вахтера), — відтепер, він, уздрівши мене ще здалеку, підводився зі свого насидженого місця і підносив руку до скроні, віддаючи честь, причому його важкий ціпок завжди гримав на підлогу.