— Розкажи, розкажи, — підохотили його Місько і Шпак.
— Та то давно було, ще навесні, — огинався Сірко.
Лише помітивши, що провідник Корнило також дивиться на нього з цікавістю, Сірко погодився.
— Я ж кажу, діло було ще в березні, сніг лежав і мело так, як в оті дні, що їх березень позичив у лютого…
Хлопці змовницьки перезирнулися. Сірко завжди починав оповідати свою притичину саме з тих днів, які начебто березень позичив у лютого.
— Цей-во, я ж кажу, — довірливо провадив далі наш друг Сірко. — Холод стояв псячий, а мене ніч застала біля одного села, коли йшов на зв’язок. Я змерз, як цуцик. Дай, думаю, попрошуся в якусь хату, переночую чи ні, а хоч сі зігрію троха, бо тут мені ропавка й цицьки дасть.
Місько зі Шпаком знов перезирнулися, бо Сірко ту цицьку теж ніколи не минав, наче її мала дати перемерзлому партизанові не ропавка, а поштива вдова-ґаздинька.
— Підійшов я до їдної хати від поля, — розповідав Сірко, — і так, знаєте, тихонько постукав у вікно, ніби прийшов свій до свого.
— Свій до свого по своє, — весело докинув Сокіл.
— Не перебивай! — блимнув на нього рудими розумними очима Сірко, не задоволений тим, що Сокіл влазить у його приватну історію. — Цей-во, я ж кажу, тихонько постукав, чемно так, що до вікна й направду підійшла ґаздинька. Хто там? — питає. Ну, я так і так, змерз кажу, як сірко, пустіть погрітися хоч під лаву. Ні, каже вона, йди собі далі з Богом, зараз вас багато тут таких вештається. — Сірко перевів подих, пояснив: — Тоді й справді чимало чужого люду напливло зі сходу. Там же голод почався, то вони сюди хто як міг. Хліба просили, милостиню, а були й такі, що обкрадали…
— Були, були! — підтакнули Місько і Шпак.
— Ну, я й кажу молодичці, що свій, мовляв, не бійтеся… Вона відійшла од вікна, чую, начебто в сіни рипнули двері, зараз відчинить, то і я мерщій до дверей. А клята ґаздинька, знаєте, що учверила? Вилізла, капосна, із сіней по драбині на стрих[5], вхопила бляшану затулку від печі, макогона і ну вибивати марша. Видно, серед сусідів був такий умовлений знак, що, як прийдуть до когось злодії, то він мусить ось так тарабанити на склик. Бо не встиг я й оком кліпнути, як на подвір’я повалили розлючені господарі — з рогачами, косами, рискалями, а хто й з рушницею.
— Ого! — поспівчував Сіркові провідник Корнило. — Знайшли винного.
— Та вони забили б мене, як пса, — Сірко щиро подивився провідникові в очі. — Врятувало те, що побачили в мене «папашку»[6]. Враз усі зупинилися, скумекали, хто перед ними.
— І що?
— А що? Я розвернувся і мовчки потяг до лісу.
— Як? — здивувався Пластун. — І ніхто не покликав вас до хати зігрітися?
Сірко подивився на нього, як на дітвака.
— А якби й покликав, то як я міг до нього піти? Мене виділо стільки людей.
— Воно так, — погодився Пластун. — Але ваша справа відмовитись, а їхня запросити. Хіба ні? Мова ж не про вас, а про тих ґаздів, що сі поскурвлювали.
Пластун надпив із горнятка молока, лишивши над верхньою губою білі «вуса». Йому не було ще й двадцяти.
— От видите, друже провідник, — мовив Стодоля. — А дехто каже, що мої люди ходять по селах без всякої конспірації, заглядають у чарку… Прикро мені це чути.
— Візьміть ті слова за попередження, — сказав Корнило. — У всьому треба знати міру.
Він випив ще одне яйце, покрутив у руках порожню шкаралупу, потім показав її Стодолі.
— Оце ваша мірка. Чи ви хочете бути схожим на шміраків[7]?
Стодоля знітився, опустив голову. Хвиля в’юнкого чорного чуба спала йому на чоло. Але він тут-таки стріпнув чуприною і сказав аж занадто гостро:
— Я на тих шміраків СРСР з високого дерева!
— Що-що? — не второпав есбіст, а потім йому дійшло і він засміявся м’яким примирливим сміхом. — Брутально, але дотепно.
Поки ми вечеряли, я помітив, що провідник кинув на мене кілька пильних позирків. Врешті таки спитав:
— Чи то не вас я колись бачив у сотні «Холодноярці» з куреня Бондаренка?
— Було, — сказав я. — У вас, друже провідник, чіпка пам’ять на обличчя.
Ми згадали давніші події і курінного Бондаренка, котрий упав місяць тому, в перший день літа. А коли я був ще в сотні «Холодноярці», провідник Корнило приходив до нас на Зелені свята, і ми обоє запам’ятали слова, якими курінний закінчив святошну промову: «Працювати і славно вмерти». Його накрили більшовики тут недалеко — у криївці біля села Вівся разом із Рисем, Ліщиною, Вірою та Остапом. Усі вони пострілялися. Зізнаюся, що за командиром Бондаренком я заплакав, хоч тонкосльозим ніколи не був. Уже тоді можна було здогадатися, що між нами завівся внутрішник[8].