Ксеня замовкла, глибоко затягнулася та видихнула. Вероніка під дверима прикипіла до стіни, не знала, як учинити: зайти чи вернути назад, — але дуже кортіло дослухати історію.
— І?.. — перепитав Ростик.
— Шостий ударив лапою вище від того місця, що позначила ведмедиця. Але ведмедиці той шостий теж не підійшов. Ти, Ростику, файний кумпель, як кажуть у Львові, але для мене навіть не шостий. Розумієш? Тобі потрібна дівка іншої масті: чесна, порядна, дуже правильна дівка тобі потрібна. Бо її рівня ти запросто доскочиш, адже вона не ведмедиця. Може, ласка чи куниця. Знаєш, якби була твереза, то, певне, того всього і не сказала б тобі, а так… Тато каже, що бабка його була босорканя. І що я на неї дуже схожа. Легко живу і тяжко вмиратиму. Тож не закохуйся, хлопче, у босорканю, бо загинеш. Поки не пізно, не закохуйся. А ще не пізно, я то бачу.
Ксеня, яка забагато випила того вечора, залишилася ночувати в Лесі. Точніше, прилягла на канапі в кухні на кілька хвилин — і заснула. Будити її не стали. Кавалер Орисі таки з’явився з двома букетами троянд: один для уродинниці, другий — як вибачення за спізнення — для коханої. І пішла Орися за ним, і пробачивши, і розчулившись. А Вероніку того вечора додому зголосився провести Ростислав. Вероніка погодилася. Проговорили вони аж до ранку, блукаючи нічним Львовом. І здивована дівчина раптом зрозуміла, що Ростиславу вона теж дуже подобається.
Звісно, Ксеня на Вероніку за Ростика не дулася. Нехай гуцулка захмеліла, але говорила правду. Ростик їй уже не подобався. Зрештою, Ксеня ніколи подовгу ні з ким не зустрічалася. Здобула трофей — і пішла далі. Навіть Орисин теперішній кавалер був одним із Ксениних колишніх залицяльників. А Вероніка була дуже вдячна Ксені за Ростика. Подруга «подарувала» їй коханого. З того часу Вероніка трішки віддалилася від дівчат, адже всі її думки й увесь вільний час забирали або навчання, або коханий.
За два роки після знайомства справили весілля. Запросили на нього і Ксеню. Тільки вона не прийшла. Та не тому, що гнівалася на Вероніку й Ростика, — дівчина тоді перебувала за кордоном, бо в її родині сталося лихо: важко захворіла мама, потрібні були великі гроші на операцію. Гроші збирали копійка до копійки всім миром. І таки назбирали. Операцію зробили, але ще потрібні були кошти на тривалу та кропітку реабілітацію. Тож і брат Іванко, і Ксеня лишили все: навчання, роботу, родину, друзів — та поїхали в багату країну Італію на заробітки.
Але Ксеня не забувала про друзів і на далекому Апеннінському півострові. Навіть передала молодятам весільний подарунок — красивий італійський порцеляновий чайний сервіз на дванадцять персон: білосніжні горнята з намальованими маленькими кажанами. У листівці пояснила, що в Китаї кажан віщує фінансовий достаток і благополуччя. А позаяк вона не може передати з Італії живого кажана, то вирішила хоч у такий спосіб принести в молоду сім’ю крилатих вісників щастя.
З Італії Ксеня так і не повернулася. Справно надсилала гроші. Повернули борги тим, у кого позичали на операцію. Мама цілком одужала. Час від часу гуцулка телефонувала на Різдво, Новий рік, день народження. Переказувала вітання батькам Вероніки, Ростиславу. Свого телефонного номера чомусь не залишала, щоразу дзвонила з іншого. Усе списувала на обставини і просила на неї не ображатися. Щойно знатиме все напевне, номер дасть. Вероніка і не думала гніватися через такі дрібниці. Розуміла, що чужина й гіркі заробітки — то нелегко. Принаймні пробувала зрозуміти. Вона любила Ксеню і щоразу дякувала їй за знайомство з Ростиком, за те, що та її зробила щасливою. Ксеня відповідала банально: «Нема за що! Я за вас рада. Будьте щасливі!» Та з часом дзвінки траплялися рідше і рідше. Аж поки зовсім не припинилися.
А ще за рік сталося лихо: Ксеня трагічно загинула. Різні чутки ходили про її смерть. Казали про зґвалтування й нещасне кохання, через яке нібито Ксеня вкоротила собі віку. В останнє Вероніка не вірила. Ксеня — і нещасне кохання? Красуня гуцулка з камінним серцем, яка могла закохати в себе на спір і скелю… Відчувала: тут щось інше. Коли тато Януш дізнався про смерть Ксені, то й він заплакав. Ксеня подобалася всім. Вона не раз гостювала у Вероніки. Мама навіть трішки ревнувала тата до Ксені. Пройти повз таку веремію, і щоб вона не затягнула, нереально, «особливо коли ти не патик, а чоловік», — так сказала мама Вероніки, коли побачила, якими очима Януш дивився на гуцулку, що гостювала в них. То було смішно. Згадала, як тато запопадливо пригощав гуцулку карпатським чаєм, наспівуючи собі під ніс «Гуцулку Ксеню»: