— Гуцулко Ксеню,
Я тобі на трембіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов.
Подруги тоді здивовано перезирнулися. Вероніка ледве стримувала регіт. Її серйозний і завжди такий поважний тато співає? А Ксеня тим часом уголос видала:
— Що ви за дурню співаєте, вуйко? Хіба можна на трембіті розповідати про любов?
— А на чому? У пісні ж про трембіту йдеться. — Тато аж спітнів, почувши зауваження.
— Тю, — кинула Ксеня. — Той, хто складав пісню, точно не гуцул, раз про кохання зібрався розповідати за допомогою трембіти. Є давня гуцульська легенда про те, як в одному карпатському селі кохалися щиро парубок і дівчина. Але так сталося, що батьки красуні мусили перебратися жити на Говерлу, а сім’я хлопця переселилася в Бескиди. Юнак так тужив і побивався за коханою, що змайстрував із громовиці трембіту. І коли він дув у неї, то було чути з Бескидів аж до Говерли — ось так хлопчина розмовляв з коханою. Та сталося лихо: парубок загинув на полюванні. Юнка про це не знала. Довго чекала вона голосу з Бескидів, а коли не дочекалася, то вирушила до коханого, аби сказав їй у вічі, що любить або що має іншу. В Бескидах на дівчину чекала гірка вістка та свіжа могила. Узяла красуня в руки сумну трембіту, яку змайстрував коханий, піднялася з нею на Говерлу — відтоді ніхто юнки більше не бачив. Тож коли в Карпатах помирає чиясь любов, то з Говерли й нині можна почути печальний голос трембіти.
Так, ця жагуча красуня вміла в себе закохувати і вміла змусити чоловіче серце тужити й печалитися. Вероніка на похорон не поїхала: була на четвертому місяці вагітності й постійно зле почувалася, токсикоз не минав, тиск падав і в голові паморочилося. А стояв жовтень, і того року дуже дощило і світ заливало так, що в Карпатах річки повиходили з берегів. Тож Ростик поїхав з Лесею та Орисею, а її всі разом — і рідні, і лікар — вмовили залишитися вдома.
Ростик з колежанками повернулися з похорону пізно ввечері, сумні та пониклі. Тільки Леся змогла бодай щось розповісти. Орися плакала, а Ростик пригнічено мовчав. Вероніка розуміла коханого: Ксеня колись йому подобалася чи навіть він мав до неї якісь почуття, добре знав її батьків, з братом дівчини Іваном разом навчалися в Політесі й навіть дружили. Інколи батьки навідували в гуртожитку сина, інколи Іван брав із собою містянина Ростика подивитися на гуцульські свята.
Розповідь Лесі здавалася моторошною вигадкою. День похорону і в Карпатах видався мокрим. Безперервно періщило. Та коли труну з Ксенею принесли на цвинтар, дощ враз ущух. А коли зачали опускати в могилу, навіть визирнуло сонце й нізвідки над сільським цвинтарем узялася маленька зграя пташенят. Вони спочатку чорними цятками кружляли високо-високо над могилою, а коли домовину опустили в яму, миттю шугонули вниз. І тільки тоді стало зрозуміло, що то були не птахи. То були кажани.
Зловісною і примарною видавалася ця картина. Старі й молоді гуцули набожно хрестилися, шепочучи слова молитви. Одні ховали очі в землю, інші співчутливо озиралися в бік Ксениних батьків і брата з родиною. А ті, зчорнілі від горя та розпачу, готові були вслід за кажанами кинутися в яму. Бідні, нещасні люди. Крім смерті доньки ще й ця напасть. Вони й без того мали великий клопіт з похованням. Місцевий ксьондз спочатку навіть відмовлявся хоронити Ксеню на цвинтарі, бо вірив у чутки, котрі повзли селом, начебто дівчина сама собі вкоротила віку, є самогубцею і не може бути похована серед правдивих християн. Але брат Іван зумів «переконати» священника, що то не так. Злі язики шепталися за спиною, що ксьондз поласився на гарний подарунок для церкви від родини покійниці. Хай там як, але хоронили Ксеню в закритій домовині, наче щось лихе таки приховували від народу. Тож питання: «А чи труна не порожня?» — теж ширяло в натовпі. І коли над розритою могилою Ксені з’явилися кажани, по-тутешньому лилики, це тільки долило оливи у вогонь. А коли надто сердобольна гуцулка тої ж миті заквилила-заголосила: «То пороблено! Бігме, то пороблено. Босорканею пороблено», то схотілося кудись заховатися. Бо недобра хвиля балачок накрила ще мить тому скорботний натовп — тепер він був готовий затоптати свіжу могилу. Та й це ще не кінець. Щойно поховальна процесія рушила з кладовища, як ринула нова хвиля дощу — і затужила-засумувала над Карпатами трембіта. «Може, та сама, про яку татові колись розповідала Ксеня», — подумала Вероніка, перелякано переводячи погляд із сумних очей Лесі на креденс2. Порцелянові білі горнята з крихітними лиликами, подарунок Ксені, здавалися якимись зловісними й зараз чомусь лякали жінку. Всередині щось гидко заворушилося. То не була її дитина. Для дитини ще зарано.