Після почутого Вероніка довго не могла заснути. Їй увижалися довгі морди кажанів. Тільки на ранок трішки задрімала, і намарився їй дивний сон. Наче у кватирку залетів маленький лилик, зробив коло кімнатою, тоді різко кинувся в бік вікна, з розгону втелющився в шибу та впав на підвіконня замертво.
Вранці у Вероніки почалися різкі болі в низу живота. Ростик викликав швидку. Два тижні пролежала в лікарні на збереженні. Старий поважний лікар Альберт Аврамович, який приймав пологи ще в її мами, був налаштований оптимістично. Проте його оптимізм розбився об стіну реальності: Вероніка втратила тоді дитину. Вперше. Лікарі заспокоювали, казали, що, за статистикою, двадцять-тридцять відсотків усіх перших вагітностей закінчується викиднем. Але від цих слів Вероніці не легшало, вона проридала майже місяць, жаліючи своє ненароджене маля, жаліючи себе, жаліючи Ростика. Навіть спомин про смерть подруги Ксені вже не так її мучив. Однак про всяк випадок зібрала Ксенин подарунок, сервіз із кажанами, у коробку та заховала в гардеробній, у куток на верхній антресолі. Чомусь отой дивний сон з мертвим лиликом не давав їй спокою.
Минуло три місяці після викидня. Вероніка тільки-но стала приходити до тями, як раптом почула те, чого не чули інші. Її наче переслідував плач немовляти. Він то замовкав надовго, зникав, то знову неждано з’являвся. Міг розбудити її посеред ночі, міг зазвучати у вухах десь у крамниці. Крім неї ніхто цього плачу не чув. Наважилася розказати про це мамі. Ростику чи батькові не насмілилася. Мама теж народжувала і могла щось про таке знати. Урсула не на жарт перелякалася. У неї та її колежанок схожого досвіду ніколи не було. Тому відразу відвезла доньку до знайомого психотерапевта. Розмови з лікарем дуже допомогли. Ні, Вероніка голоси чути не перестала, вона просто зрозуміла, що про дитячий плач, котрий чує тільки вона, іншим краще нічого не знати, бо її можуть вважати божевільною. А вона такою не була, бо справді чула той плач, і то плакало її ненароджене маля. У цьому вона була стовідсотково переконана. Психіатр легко все пояснив, принаймні заспокоїв Веронікину маму. Це посттравматичний синдром, і це мине. Цьогорічна безсніжна плаксива зима тільки додавала депресивності та похмурості. «Та кохання Ростика і любов батьків, співчуття колежанок, сеанси у найкращого в місті психотерапевта легко допоможуть», — упевнено повторювала мама, і Вероніка їй вірила. Вони з Ростиком навіть у Єгипет з’їздили на два тижні. Чисте море, коралові рифи, старі піраміди, умиротворене небо над головою та усміхнені щасливі люди в п’ятизірковому готелі поставили Вероніку на ноги. Вона навчиться жити з дитячим плачем у голові, і коли в неї народиться маля, той плач щезне назавжди. Достоту щезне. Дуже в це вірила.
2 Креденс (заст.) — буфет для посуду.
5
А потім… Потім була нескінченна дорога вкупі з одержимістю, котра називається «бажання мати дітей».
Друга вагітність проходила добре, безстресово. Усе на позитиві, аж поки не наснився сон, після якого і стався викидень на п’ятому тижні. Уві сні вона втікала від цілої зграї кажанів. Не втекла…
Третя вагітність — викидень на десятому тижні. То було в лютому. В ніч перед тим Вероніці снилася могила Ксені та одинокий кажан над нею, що літає серед снігів, а потім замертво падає на кучугуру. Вероніка ніколи не була на могилі подруги. А в тому сні вона так реалістично її бачила, як і мертвого кажана на білому простирадлі.
Коли трохи отямилася, то набралася мужності і про сни з кажанами розповіла Лесі. Це було у квітні, якраз напередодні дня народження Ксені. Леся вирішила, що їхня поїздка на могилу до покійної подруги точно не завадить. Ростик саме був у відрядженні, тата Вероніка не хотіла просити, щоб відвіз, бо знала — відмовлятиме. І тоді Леся попросила свого чергового залицяльника відвезти їх. Той погодився. Поїхали, поплакали, випили по сто грамів горіхової наливочки. Жодного кажана чи бодай якогось натяку на його присутність не бачили. Хіба здивувала чомусь геть занедбана Ксенина могила на старому сільському цвинтарі. Якась зараза накидала на неї колючого терня впереміш із колючим дротом. Леся бурчала сердито, що люди в селі зовсім здуріли й по смерті не дають бідній Ксені спокою, вважаючи відьмою. Вероніка не стала розпитувати, що вона має на увазі. Просто згадала історію з похороном. Що тут розпитувати? Сільські забобони — річ страшна. Навіть покійників не жалують. Ще дужче стало шкода Ксені. Бо в тої навіть добру пам’ять вкрали злі язики. Вероніка з Лесею вирішили прибрати могилу. Винесли сміття, повисмикували бур’ян. Похилений дерев’яний хрест, як могли, вирівняли, підперши каменем. Леся дістала із сумки стару студентську знімку усміхненої Ксені, пришпилила її булавкою до хреста: «Нехай тут буде. У мене вдома ще є. Не ображайся на людей, Ксеню. Для нас із Веронікою ти найкраща!» Вероніка дістала зі своєї торби лампадку, запалила її, мовчки помолилися. Лесин кавалер по-діловому прилаштував на вже чисту від сміття могилу металічну вазу, яку вони привезли, налив туди води й поставив у неї двадцять свіжих гвоздик. Ще трошки помовчали, позітхали, подивилися на пломінчик свічки й поїхали додому. Якось і не подумали, що можна було заїхати в гості до батьків Ксені чи до брата, про це згадали вже у Львові. Вероніка майже не пам’ятає дороги до Ксениного села і назад, виснаження важким лантухом тиснуло на плечі. Легше від поїздки не стало.