Напевне, найкращим подарунком, що дістала Вероніка від цієї мандрівки, було те, що її перестав переслідувати розпачливий дитячий плач, і жінка навіть повірила, що він нарешті припинився. Та раділа вона зарано.
Після третьої невдалої вагітності Альберт Аврамович, особистий лікар та друг сім’ї, направив і її, і Ростика на обстеження в перинатальний центр. Зробили навіть генетичне дослідження. Аналізи були просто ідеальні. Довелося пережити ще один «цікавий» аналіз — до близькості та після неї. І знову все гаразд. Вероніці «дозволили» спробувати ще раз самостійно завагітніти, і вона спробувала.
Четверта вагітність — і знову викидень. Знову біла палата і пропозиція від лікаря: штучне запліднення й цілодобовий нагляд у перинатальному центрі. Погодилася. І вже там втратила дитину… Вп’яте.
Шоста й сьома вагітності — схожі як близнючки. Тому що короткотривалі, як спалах блискавки вдень чи вночі… Напевне, як удень, бо вночі та хоч небо освічує, а вдень тільки моргає… Три тижні — двічі поспіль.
І знову купа аналізів, біганина колом. І знову ті самі втішно-невтішні слова ескулапів: «Ви абсолютно здорові». І руками розводили: причини «неприємності» майже відсутні. Але ж чому, чому, чому? І знову плач дитячий, і бажання велике, щоб той плач припинився. І навіть на могилу до Ксені вкотре по порятунок їздила разом з Лесею. Бо ж раз допомогло. Однак, мабуть, тоді це була випадковість. Такий збіг. А відтак без шансів. Просто терпи.
Ішла по порятунок до Бога. А ті, хто вправно заміняє його на землі, давали одну й ту саму пораду: «Смиренність, молитва — і Господь тебе почує, дочко, він любить усіх однаково».
Усіх однаково?
Так, і Лесину сусідку, Віолету-наркоманку, яка народила дитя вже наркозалежним, народила його вдома і, щоб не заважало мамці балдіти, задушила власними руками й викинула в сміттєпровід як непотріб. А дитина на зло всім приписам лікарів, що в наркоманів не може бути здорових дітей, вижила. Її підібрала двірничка. Маля забрали до себе батьки Віолети, а горе-матусю тепер примусово лікують в одному з наркодиспансерів. Спробу вбити маля списали на неадекватність породіллі в стані ломки.
Інколи Вероніці здавалося, що Бог сліпий на обидва ока та глухий на обидва вуха. Бо чим заслуговували на щастя материнства ті, хто абсолютно не вважає то щастям, а навпаки, карою і робить аборти, продає дітей, калічить їх?.. Розуміла, що не має права когось судити, бо вона звичайна людина, вона не Господь. Бо насправді тут річ геть в іншому. Тим нещасним діти давалися як шанс стати ліпшими, але це зовсім не скидалося на справедливість вселенську, і Вероніка в такі миті ненавиділа всіх: себе за безсилля щось змінити, виправити, Ростика, який жодного разу не дорікнув дружині навіть поглядом за цю її страшну ваду бути вічною напівжінкою, Леську, яка, маючи двох спиногризів, зробила вже три аборти, бо «куди ж іще, ще трохи — і вони мене саму з’їдять». А найбільше таки Бога, бо той чув і бачив всіх, крім неї, і всім, крім Вероніки, давав і прощав… Потім, після нападів люті, бігла до церкви, падала на коліна перед образом Матінки Божої і молилася годинами, не підводячись із колін. Не тільки за себе молилася, а за всіх матерів: за тих, що вже мають діток, і за тих, котрі от-от ними стануть. Молилася і за Лесю, і за її синочків. Нехай будуть щасливими. Бо насправді Вероніка дуже любить свою найліпшу подругу Лесю і бажає їй тільки добра.