Так, Леся ніколи не була підробкою. Вона справжня, проста, душевна. А дублянку вона таки отримала. Правда, на початку березня. То була ідея Ростика. Вероніка якось проговорилася про мрію Лесі, тож він у крамничці хутряних і шкіряних зимових виробів, власник якої — його діловий партнер, організував «розпродаж старої колекції». Зазвичай Леся такі крамниці обходить стороною: «Бо там ціни захмарні». Але Вероніка просто силою затягнула подругу в той модний бутик, наполягала, кажучи, що надивилася там собі гарну шкіряну куртку, а от зацінити її нема кому, бо мама хвора, Ростик у відрядженні. Леська повірила і… «Позичивши» у Вероніки трохи грошенят, купила-таки свою маленьку мрію.
Восьма й дев’ята вагітності минули як у тумані. Критичний вік майбутньої мами — сороківка, і її було перейдено. Саме тоді в її житті з’явився новий лікар — доволі молодий та дуже перспективний професор Володимир Олексійович. Його попередник, що вів усі її вагітності, Альберт Аврамович, вирішив відійти від справ. «Руки та очі вже не ті», — зітхав сімдесятилітній гуру львівської медицини. І ніякі вмовляння колег, які просили просто асистувати їм бодай підказками, ні благання багатих пацієнтів не допомогли. Альберт Аврамович не просто звільнявся — він переїжджав мешкати до дітей-онуків у Тель-Авів. І, мабуть, зробив то свідомо, щоб не діймали ані колишні, ані майбутні пацієнти. Бо був чуйною людиною і міг, мабуть, не стриматися й дати себе вмовити на ще бодай одну консультацію. Перед самим від’їздом в Ізраїль він зателефонував Вероніці й напросився на каву. Сказав, що хоче попрощатися, адже вона його улюблена пацієнтка. Ще й запитав: чи не буде то нав’язливо, якщо він прийде не сам? Чи не буде Вероніка проти такого товариства? Вероніка не була проти, позаяк любила буркотуна пана Альберта: він дуже був схожий на її батька. І направду шкодувала, що той від’їжджає. Вероніка знала, що для її тата це і несподіванка, і прикрість: він втрачає не тільки лікаря, а й щирого приятеля. Раз на тиждень тато Вероніки і Альберт Аврамович збиралися в заміському будиночку Вишневецьких у Мурованому, сільці над затишним озерцем, для того щоб пограти в шахи. Чоловічі розмови, щаслива мама, яка пильнує за каміном і за тим, щоб на столі були легкі закуски, порожні попільнички та справжні гавайські сигари. І так уже тридцять років… Спочатку тато планував і Ростика підв’язати до цього товариства. Та хай як прикро, але улюблений зять не тільки не вмів грати в шахи, а й не мав до цього жодного таланту. Тоді батько деякий час чіплявся із «шаховою пропозицією» і до Вероніки, пригадавши юнацьке захоплення доньки. І Вероніка спочатку навіть погодилася. Однак її надовго не вистачило. Адже шахи — це був скоріше привід для справжньої чоловічої бесіди, нудної для жіночого вуха, і Вероніка чемно й делікатно, щоб не ранити самолюбство батька, від цього відійшла.
І ось тепер утрата такого і друга, і товариша по хобі… Вероніка знала, що тато важко переживає цю переміну, навіть трішки хвилювалася. Однак усе виявилося не таким уже й страшним. Так, Альберт Аврамович прийшов до Вероніки не просто прощатися, коли напросився на каву, — він привів Володимира Олексійовича й відрекомендував його як найкращого і найперспективнішого колишнього учня, який спочатку навчався у Львівському медінституті, де Альберт Аврамович у той період активно читав лекції та проводив практичні заняття. Потім доля закинула Володимира Олексійовича в Київ, де він навчався в аспірантурі; довелося повчитися перспективному колезі й за кордоном: Відень, Детройт, Берлін — і ось тепер знову Львів. І не тільки тому, що це його батьківщина, тут поховані його батьки, мешкає сестра з родиною… А тому, що саме Альберт Аврамович умовив колегу замінити його професійно. Вероніка скептично дивилася на трішки сором’язливого бороданя, котрий чомусь ніяковів, коли вона його про щось запитувала. Жінка зрозуміла, що тепер усі її акушерсько-гінекологічні клопоти вестиме цей встидливий лікар. За дві години спілкування «за кавою з яблучним пляцком» з нього заледве вдалося витягнути три речення. Зате Альберт Аврамович сипав жартами й анекдотами безупинно. То він Вероніці й розповів, що вже встиг познайомити Влодика (так він по-батьківськи ніжно називав улюбленого учня) з паном Янушем, батьком Вероніки. О, Вероніці то буде цікаво! Бо Влодик просто перфектно грає в шахи, і він здивований, що Вероніка з ним ніколи не перетиналася за шахівницею, хоча мала б. Адже тренер у них один, віку вони майже одного. На що Вероніка цілком слушно відповіла, що Львів трохи завелике місто, щоб у ньому всі любителі шахів мали одне одного добре знати, тим паче що пан Володимир доволі рано, судячи з біографії, виїхав до Києва.