Та хай там як, але ця переміна з лікарем не дуже вплинула на Вероніку. Тому що Володимир і справді виявився дуже хорошим і надійним фахівцем. Якщо чесно, він їй подобався навіть більше за стариганя Альберта, тому що не ліз у душу із заспокійливими настановами й лекціями про те, що з наступною вагітністю обов’язково все складеться, що він у тому переконаний. Володимир Олексійович волів більше слухати пацієнта, аніж балакати. Давав лаконічні та точні поради. Лише одного разу він дивно повівся, коли Вероніка прийшла на прийом з чоловіком. Бородань наче «завис», коли вперше побачив Ростика, навіть зблід на обличчі та чомусь скривився. Це тривало якусь мить, бо вже за кілька секунд він став таким самим профі — стриманим і приязним. Удома Вероніка навіть перепитала Ростика, чи він, бува, не знає Володимира Олексійовича. Чоловік щиро здивувався, коли таке почув. І жінка вирішила, що це їй здалося. Можливо, така переміна в поведінці лікаря була пов’язана з чимсь іншим, тому що інші візити й навіть одне-два застілля, на яких довелося бути в спільному товаристві, видавалися доволі буденними, навіть нудними.
Тато ж любив нахвалювати Володимира Олексійовича. Розказував, який той цікавий співрозмовник, щирий і добрий чоловік і навіть краще грає в шахи, аніж Альберт Аврамович.
— Запам’ятай, доню! Коли хтось іде з твого життя — це не вирок, не тримай людину й не проси лишитися, нехай іде. Бо доля може тобі подарувати когось кращого.
— Тату, ти зараз про шахи, еге ж? — кепкувала Вероніка.
— А про що ж іще, дитино? — щиро дивувався чоловік і розхвалював далі Володимира Олексійовича.
Вероніка сумнівалася в правдивості татових слів. Як міг мовчазний і лаконічний у всьому пан доктор бути цікавим співрозмовником? Хіба що татові подобається безупинно балакати — тоді, мабуть, так. Але батько з мамою мали право на власне життя, власний простір, і Вероніка була їм щиро вдячна за те, що вони їй, заміжній, нічого свого не нав’язували.
Восьму вагітність Вероніки уже вів Володимир Олексійович. Він добре знав історію її попередніх спроб виносити й народити. І теж стверджував, що фізично вона здорова й ніяких причин нервуватися щодо вагітності нема. Йому про дитячий плач у голові Вероніка не розповідала. Та, мабуть, цією інформацією з ним поділився Альберт Аврамович, тому що Володимир Олексійович, хай як дивно, але занадто прискіпливо випитував Вероніку про це. Чим дуже здивував жінку. Вероніка розуміла всю драматичність цієї ситуації. Навіть її мама про це воліє не згадувати й не всю правду знає. Тому постаралася запевнити Володимира Олексійовича в тому, що з голосами в голові давно покінчено і тепер усе гаразд. Хоча це була неправда. Просто жінка до них звикла, як ото звикають люди, котрі живуть біля вокзалу, до стукоту залізничних коліс.
Восьма й дев’ята вагітності звично були обірвані викиднями. Після дев’ятої коханий уперше попросив її припинити себе мучити. Тому що кожна невдала вагітність її вбиває. І він не може дивитися, як вона щоразу збирає себе докупи, щоб знову воскреснути й узятися за старе. Та вона його не чула. Вона нікого не чула. Вона слухала своє зболене серце.
Десята вагітність дарувала надію на те, що цього разу точно все буде добре. Та сталося те, що сталося. З маленьким додатком: вона мало не вкоротила собі віку. Навіть умерла на кілька хвилин. Як то в лікарів це називається — стан клінічної смерті, здається? До чортиків налякала рідних. І тато й Ростик, порадившись із психіатром, вирішили, що реабілітацію вбитої горем жінки краще провести десь далеко від дому. Саме тому вона довго не знала про те, що її глибоко віруючі батьки таки поховали свого ненародженого внука на цвинтарі. Хоч і церква, і віра християнська були категорично проти: дитя вона не виносила, воно не народилося і, звісно ж, було нехрещене.
Потім їй Леся розкаже, як батьки після доньчиного психозу також мало з глузду не з’їхали. Бо організували для мертвого внука найсправжнісінький похорон з усіма традиційними складовими: ксьондз, відспівування в церкві, поминальний обід, дев’ятини, сороковини... Гроші правлять світом, а позаяк церква — то частина того світу, інституція, вхожа в державу, попри офіційні «невходини», то й відповідними послугами торгує. Веронікині батьки ті послуги банально купили. Багато хто зі знайомих злісно обурювався: «Так не можна, це не по-Божому, Господь покарає грішників», дехто щиро співчував такому лиху в родині, а більшість байдуже махала рукою, мовляв, в Америці попи псів відспівують, у Росії котів — і нічого. Що ж тому світу дивуватися? На могилі, де покоїлися останки ненародженого маляти, нині стояв дерев’яний хрест, щедро обтиканий квітами. До нього прибита мідна табличка з написом: «Син Вероніки та Ростислава Кузьменків». І лише одна дата: і народження, і смерті. Вероніка на тій могилі ще не була. І не піде. Бо її дитини там нема. Вона знала, де тепер її маля, як і решта її дітей, і вона зробить усе можливе для того, щоб якось їм допомогти… Почувалася згорілим гуцульським дубом, вигорілим ущент, але поки не мертвим.