6
Десь поряд плакала дитина. Вероніка кинулася на той плач. Бігла, шпорталася, падала, піднімалася і знову бігла. У суцільній темряві жінка бігла на голос. Той привів її в сутінки, і відтепер дедалі розвиднювалося. Знайоме місце. Знайома ріка.
— Ти хто?
Красива жінка навпроти приємно всміхається. Знайомі іскри-вогники в очах. Очі здаються рідними, але тільки очі. Справжня красуня перед нею: чорне волосся, заплетене в довгу, аж до колін, косу; чорний строгий костюм звабливо обтискає фігуру, білосніжна блузка визирає з-під чорного піджака; срібні сережки у вухах, легкий макіяж, трішки бліде обличчя, але тут так сиро й похмуро, що колір шкіри не може бути іншим. Та офісне вбрання жінки зовсім не в’яжеться з берегом річки, на якому вони перебувають.
Жінка й далі приємно всміхається.
Вероніка перепитує:
— Ти хто?
— Я тут живу. — Жінка театрально обводить рукою довкола, і Вероніка помічає на її пальцях красивий манікюр. — А звати мене… Хм… Нехай цього разу побуду Оксаною. Оксаною Полудницею.
Вероніка здивовано стенає плечима. Що за Полудниця така? Прізвище, мабуть. Оксана Полудниця. Вероніка морщиться. Надто похмуро й сіро довкола.
— Тут так завжди, — наче підслухала думки Оксана Полудниця. — Непривітно, мокро. Бо що більше матері тужать і побиваються за своїми ненародженими дітьми, то вологіше в цьому місці, Вероніко. Але ти звикнеш.
Вероніка хоче наблизитися до жінки, але ноги наче прикипіли до землі.
— Не вдасться, навіть не пробуй. Бо ти ще жива, — хмуриться Оксана.
— Тоді чому я тут? — дивується Вероніка.
— Бо ти одного разу померла, тому й знайшла сюди дорогу, — відповідає Оксана.
— Тобто? — перепитує здивована Вероніка, і раптом її осяває здогад: — А, так! Ти про це. Стій, а звідки ти знаєш?
— Гм, то нескладно, — відповідає Оксана.
— Ну, мабуть, — зітхає Вероніка. — Ти мені снишся, ти плід моєї уяви, і тому ти наче в моїх думках.
— Я у твоїх думках? — Оксана артистично закочує очі. — Цього тільки бракувало!
— Так-так, у думках. Бо ти мені снишся. А сон — це просто витвір уяви. Можливо, хворої, почасти божевільної уяви. Хіба ні? — Вероніка це говорить скоріше самій собі, намагаючись переконатися в нереальності того, що бачить.
— Та невже? Якщо я витвір уяви, то науявляй собі ліпшу місцину. Ну, чого ж ти? До речі, зваж, чи можеш ти робити тут усе, що тобі заманеться? — Голос Оксани звучить зухвало. — Це ж твій сон. То чому ж ти не можеш у власному сні й пів кроку ступити?
— Мамо, матусю, нам тут погано, — гукають від річки дитячі голоси.
Вероніка вкотре намагається зрушити з місця, але нічого не відбувається, вона так і стоїть непорушно.
Полудниця тихо сміється. Сміх досить приємний, ніби знайомий Вероніці з якогось іншого життя.
— Допоможи мені, — звертається Вероніка до жінки, склавши докупи долоні, наче перед іконою. — Там мої діти, розумієш? Вони мене кличуть. Їм там погано. Дозволь мені підійти до них ближче, благаю. Адже ти також жінка!
— Жінка? Я забула, як нею бути. За стільки літ… Але чому ти зараз тут, Вероніко? — раптом запитує Полудниця, міцно схопивши жінку за руку. Рука холодна як лід. Вероніка хоче висмикнути долоню з тих крижаних обіймів, та Оксана тримає міцно.
— Не знаю, — відповідає спантеличено.
— Знаєш, — шепоче жінка.
Ті слова підхоплює, нізвідки вигулькнувши, луна, несе річкою — і плесом лунає напнуте мов струна: «Зна-а-аєш, зна-а-аєш, а-аєш».
— Бо на твоїх зап’ястках відповідь. — Оксана підносить руку Вероніки до своїх уст і торкається губами сліду від порізу…
Прокинулася вся мокра від сліз і відчаю. Ростик побіг на кухню за краплями та водою. Тремкою рукою піднесла до уст склянку й пила, поки чоловік розмовляв по телефону з психіатром. На руці, на зап’ястку, несподівано вздріла слід від губ. Червона помада? Вона збожеволіла? Заходилася витирати. Хай так, хай. Але в клініку вона більше не повернеться і ліків не питиме. Чи може бути гірше, аніж є? Що може бути гірше за відчай матері, яка жодного разу не отримала, зате стільки разів загубила? Хтось залишив її живою, даючи шанс. Тільки на що?