Сни приходили то щоночі, то раз на тиждень. Тільки вона вперто відмовлялася від снодійного. Уже два місяці блукає цими снами. Усе відбувається за звичним сценарієм. Плаче дитина, і Вероніка темрявою іде на той крик.
Вивчила кожен камінчик, кожну билинку. Рослини в цій місцині ледве живі, їх мало, усе більше каміння. Здається, що вони ховаються між ним, наче чогось чи когось бояться. Але вперто не помирають. Щось усередині них таки пульсує життям. Вони наче тіні від того, що колись тут розкошувало й буяло. Фантоми. Тут весь світ складається з фантомів. Вероніка йде до води, але сліди її босих ніг на піску не залишаються довго, а поволі тануть, стираються, тремтливо розходяться звуками. Пахне тут тільки сирістю, усе навколо вогке. І хоч Вероніка вже давно не плаче, але води в тій річці не меншає. Мабуть, ту ріку живлять не тільки її сльози та сльози її малят, а й відчай інших жінок, які колись втрачали дітей і душі яких загубилися на отаких клаптиках суші посеред солених річок. Вероніка впевнена: якщо пройти вздовж берега, то таких острівців тут можна багато надибати. Тільки інші острівці їй не цікаві. Там чужі діти і чужий біль. А в неї свій острів болю. Якось вона встромила палець у воду й попробувала її на смак. Ліпше б того не робила. Голову, тіло, душу затопив відчай. Його так багато було від маленької краплі з тої річки, що, здавалося, вистачило б на мільярди людей, які колись втрачали найдорожче і тепер оплакують його. Що це за місцина? Край відчаю, загублена земля? Та чи має це якесь значення? Тут час тече геть інакше, аніж у реальному житті. Він тут наче згорнутий у довгий сувій, що його міцно тримає чиясь важка й сильна рука.
Роззирнулася, розправила плечі. Нахилилася, торкнулася рукою води. Від того доторку річкою пробігла хвиля, наче то не доторк живої плоті був, а маленький землетрус. Різко забрала руку, зачепивши рукавом нічної сорочки краєчок сухої билинки, що росла поряд. Випросталася. Обхопила лівою рукою зап’ясток, який до того боляче стискала Полудниця, наче те позначення на руці було маяком, котрий світиться, щойно його торкнешся. І це сигнал: вона тут і кличе товаришку на розмову.
— Оксано, агов! Виходь, маю до тебе справу, — заговорила голосно до річки, розважливо, наче відчувала, що та річка зі сліз — то правдива домівка для тої дивної жінки з такими бентежними очима.
Клоччя туману раптом забігали поверхнею води дуже швидко і спритно. Плесом ішла Оксана, убрана в довгий білий балахон. Ця жінка вміла ходити по воді. Вероніка не здивувалася.
— Здоровенькі були! О, як цікаво! Ти вперше сама мене покликала. — Оксана нині мала розпущене волосся, воно здавалося ще довшим і майже сягало землі. Біла сорочка підкреслювала блідість її обличчя і чорноту стріл-брів та довгих вій. — Нарешті зрозуміла, Вероніко, чому ти тут? І що річ навіть не у твоїй смерті? Чи знову скажеш, що це просто сон?
Цього разу Полудниця зовсім не всміхалася. Вона уважно і трішки втомлено спостерігала за жінкою.
Вероніка не зводила з тої очей. Але поки що мовчала, обмірковуючи всі слова, що надумала сказати Оксані.
— Сни дуже легко впіймати у клітку. Ти могла випити одну з тих своїх синіх пілюль, що їх прописав лікар, забутися аж до ранку й не приходити сюди. Натомість ти всі пілюлі змиваєш у воду, щоб чоловік думав, що ти лікуєшся. Але чому, Вероніко? Чому ти найближчому і найдорожчому не звіришся в сокровенному? Тому що вони, — Полудниця тицьнула пальцем у бік острова, — тобі дорожчі за нього, чи не так?
Кавалки густого туману сьогодні добре ховали від очей Вероніки той острів, але було чути, як діти звично схлипували, тихо просячись на волю.
— Дай відповідь, Вероніко, на просте запитання: «Чому насправді ти тут?» — і ми поговоримо. Обіцяю.
— Я тут, тому що вони тут. — Вона казала правду. Вона без них звідси не піде. Вони хочуть додому, і вона зробить усе можливе, щоб їх забрати.
І Вероніка заговорила. Говорила палко, жестикулюючи. Казала, що то неправильно — тримати тут невинні душі, пропонувала свою взамін. Розповідала, як усі ті роки вона майже вірила в те, що божевільна, адже безупинно чула дитячий плач, а він, той дитячий плач, справді був, проте вона не вміла, не знала, не сміла сюди потрапити, але тепер не піде звідси нікуди. Коли вмовкла, то враз зрозуміла, що стоїть у цілковитій тиші: діти перестали плакати, а Оксана її уважно слухала.