Полудниця дивилася на Вероніку навіть трішки жалісливо. Вона виконувала свою роботу — ту, яку мусила. І тільки на мить змінилася зовні: стала доволі знайомою та зухвалою юнкою зі студентських років, з чорними глибокими очима.
— Ксеню, ти? Ксе-не-чко? — запитала майже по складах, але за якийсь момент чари розвіялися і перед очима стояла та сама жорстока, холодна, чужа Полудниця. Вероніка помилилася. Та почвара, яка тримала тут її дітей, не могла бути людиною, нехай давно мертвою.
Полудниця нічого не відповіла, не встигла. Час стиснувся в маленьку крапку, і жінка прокинулася вранці в обіймах коханого, захищена його любов’ю та опікою. Поворушилася, несподівано в рукаві нічної сорочки щось зашелестіло. Розгорнула складку. Маленька суха билинка з берега річки сліз. Серце тривожно загупало. Сунула билинку під подушку — нехай поки там полежить, а потім вона перекладе її в інше, безпечніше місце, де її ніколи не побачать чужі очі.
7
Ранок почався як зазвичай. Коханий любив «ранішні прогулянки» — так він називав свою щоденну пробіжку. Дорогою він обов’язково купував для неї червону троянду. І поки Вероніка приймала душ, Ростик забігав у пекарню, розташовану на першому поверсі будинку, та купував свіжих круасанів до сніданку. Тим часом Вероніка заварювала каву за особливим рецептом, який сама й придумала. Не відомо, чи насправді так подобалася коханому її кава, але Ростик завжди випивав дві філіжаночки та нісся на роботу.
Ростик працював у фірмі її батька. Насправді він був правою рукою Януша Вишневецького, власника величезної компанії, яка доволі успішно торгувала побутовою технікою, будучи по суті монополістом у цій царині на Заході України. І мама, і тато Вероніки любили Ростика. Мама називала його сином і всіляко заохочувала зятя називати її мамою, «бо то стара галицька традиція». Зрештою, Ростислав десь на другий рік шлюбу здався. Пан Януш із зятем виховано тримав дистанцію. До фамільярного «тату-сину» так і не дійшло. Як і у стосунках Вероніки з мамою Ростика. Батьки Ростислава, мама Роза Геннадіївна й тато Павло Остапович, звичайні люди, обоє в минулому шкільні вчителі: мама викладала біологію, тато був трудовиком. З Павлом Остаповичем Вероніка не встигла познайомитися: він помер, коли Ростик був підлітком. Мама так заміж удруге і не вийшла, хоча, як розповідав Вероніці Ростик, претенденти на її серце траплялися. Просто мама — однолюбка і щиро та палко кохала свого чоловіка. Вероніка не раз просила свекруху переїхати з Білої Церкви жити ближче до них, до Львова. Та Розу Геннадіївну не переконати. Вона у свої шістдесят вісім не просто усміхнена, упевнена в собі жінка — вона живе повноцінним життям. Тут у неї друзі, вдячні й невдячні учні, а ще обов’язково кілька школяриків, яких вона вчить як репетитор. До всього поряд могила чоловіка, могили батьків і добра пам’ять про них. Жодного разу вона не дорікнула невістці за онуків. Та що там казати — вона прекрасна мама прекрасного сина.
О так! Ростик. Її особливий Ростик. Її справжнє кохання, її опора, надійне плече, яке завжди поруч, особливо тоді, коли найважче. Інший чоловік уже давно кинув би її після стількох років-спроб мати дітей. Скільки історій про таке вона наслухалася й набачилася! Інший, але не Ростик. Бо він її кохає, отаку неідеальну, трохи божевільну, часто надто заглиблену у власні нескінченні вагітності… Він завжди підтримував, а ще нарівні з нею оплакував кожну її поразку. Жодного разу бодай поглядом не звинуватив жінку в тому, що вона не може подарувати йому спадкоємця.
Так, Ростик часто буває у відрядженнях, позаяк тато тільки йому може беззастережно довіряти фінансові справи, а сам уже трохи застарий, щоб кататися світами. До всього в тата Януша проблеми із серцем. Уже десять літ живе зі штучним клапаном. Вероніка пригадує той день, коли тато враз вирішив, що помирає. Добряче він їх усіх налякав, аж заповіт заходився складати. Перелякана мама зателефонувала Вероніці й попросила негайно приїхати, обов’язково разом з Ростиком. І кого її рідний татко першим до себе покликав? Ні, не її, єдину його кровиночку. Покликав Ростика. Десь, мабуть, годину вони між собою про щось гомоніли. Коли Ростик вийшов зі спальні батька, Вероніка чоловіка не впізнала. Вона коханого ще ніколи таким схвильованим і нещасним не бачила, навіть сльози навернулися Ростиславу на очі, руки тремтіли, голос дрижав, обличчя бліде як у мерця. Перелякана Вероніка уже була подумала, що батькові стало гірше. Та це тривало недовго. Ростислав швидко отямився, випив води, кволо всміхнувся дружині та сказав, що любить пана Януша, наче рідного батька, і бачити сильного й вольового лева слабким і кволим для нього ще те випробування. Звідси його хвилювання. О, як Вероніка розуміла коханого! Вона сама не одну ніч провела в сльозах, просячи в Господа здоров’я для татка. Навіть такі сильні, як її Ростик, інколи плачуть, і це робить їх ще мужнішими.