Вдумливого занурення в події, мій читачу!
Частина перша 1
Віднедавна Вероніка полюбила темряву. Темрява — це велике ніщо. І водночас темрява — це спокій. Темрява — це забуття. Темрява — це сподівання на те, що завтра не настане. Бо, може, Бог над нею нарешті змилостивиться: вона засне й не прокинеться. Заплющила очі, наповнюючи тіло темрявою. Темрява хапала за серце, пірнала в мозок, з’їдала душу. Ще трішки, мить, — і все скінчиться. Та раптом мертвий чар тиші розітнули неприємні звуки: надривно затужила сирена, занявчав заблуда кіт, зареготали п’яні пізні перехожі під вікнами…
Поки жива. Бо хай би куди душа примандрувала по смерті — у рай чи в пекло, — котячих оргій, завивань сирен і безпросвітних п’яниць там точно не буде.
Отже, жива. Жива? Чому? Мій батечку Всевишній, за що ж ти зі мною так, любий? Чому я досі жива? Ж-и-в-а…
Одинока сльоза витекла з-під міцно стулених повік і повільно покотилася обличчям. Жінка важко зітхнула… Так, вона жива, може плакати й мусить дихати. Але навіщо жити? Для кого жити? Цього разу остаточний вирок. Остання, десята, спроба — фатальна. І то її, тільки її фіаско. Навіть не знала, як описати те, що зараз відчувала. Ще вчора купалася в приємних хвилях очікуваної втіхи, а всі застереження гнала від себе кудись на задвірки свідомості. Мов птаху-щастя, держала за хвіст віру в те, що цього разу диво відбудеться. І та віра наповнювала-заполонювала собою все її єство. Учора, то БУЛО вчора. Аж раптом усе урвалося. В одну мить. П’ять місяців позитивних емоцій, кольорових барв, у які диво, що от-от мало статися, розфарбовувало її світ. Довгих прекрасних п’ять місяців. Цього разу дорога була найдовшою. Вона може навіть сказати якою — аж до пів сантиметра. Бо знала і день, і час, коли вони з Ростиком зачали сина, коли лагідний промінчик його душі став частинкою її лона. О так, вона зараз може назвати й час, коли настав край. Математична точність, хай би її…
Коли Вероніку везли в операційну, сліз уже не було, вона їх напередодні виплакала всі до краплі, принаймні на тепер. І ось одна-єдина скупа сльозина скотилася навздогін болю.
Усе відбулося так, як завжди відбувалося. Дико й моторошно. Уранці прокинулася порожня й розбита від усвідомлення правди. Наснився той самий страшний сон. Пророчий. Цього разу мертвого кажана вона знайшла втопленим у їхній ванній. Але хай там як, хай би де вона у снах знаходила тіло мертвого кажана, це означало завжди одне й те саме: її ненароджена дитина вже мертва.
Коханий був на роботі. Схопився вдосвіта й не став її турбувати, бо він у неї дуже уважний, завжди лагідний, терплячий, ніжний. Вона ж того дня проспала довше, аніж завжди. Прокинулася майже об одинадцятій мокра від власних сліз. Ці лихі сни ніколи не зраджували. І цього разу теж не зрадять. Бо вкотре біда звалила на неї свою тяжку ношу. Плакала, голосила, вила — і слухала… Слухала дитячий плач, який щоразу, коли вона втрачала ненароджене маля, зачинав дзвеніти в голові. Знесилена від горя та муки, зателефонувала Володимиру Олексійовичу — лікарю. Чужим і далеким голосом пролопотіла: «Він мертвий. Я вбивця власних дітей, пане Володимире. Приїжджайте». Володимир Олексійович не ставив зайвих запитань, не заспокоював. Таке відбувалося не вперше, Вероніка ще жодного разу не помилилася. Лікар скоромовкою сказав: «Їду. Швидку сам викличу». Приїхав разом зі швидкою. Уже в машині слухав серцебиття дитини, супився. Дерев’яним голосом комусь через мобільний наказав готувати операційну, таким само дерев’яним голосом зателефонував Ростику.
А що в лікарні? Усе як завжди в лікарні. УЗД підтвердило: дитина мертва. Термінова операція, яку кесаревим розтином не назвеш, пологами й поготів. Засинала-вмирала під кволо-заспокійливі слова чоловіка. Прокинулася в післяопераційній, найнещасніша у світі. Лежала мовчки, навіть не розплющувала очей. Її син помер. Не захотів народжуватися. Чому так? Чому вони не хочуть ставати її дітьми? Закінчені наркоманки, алкоголічки, повії, злидарки — ті, хто найменше заслуговує на щастя материнства, — отримують його просто так, дарма. А вона? Вона найбільше цього прагне — і не може мати. Значить, вона найгірша з-поміж найнедостойніших? Навіть не так. Найгірша з-поміж найзатятіших грішників. Тому що вона вбивця власних дітей. Десять спроб — десять ненароджених малят. Остання її надія народити в сорок чотири провалилася. Більше смертей не буде. Кінець. Офіційно ця десята її вагітність позначена першою смертю дитини, бо немовля таки народилося — хай мертве, хай через кесарів, але… Майже шестимісячне й не викидень.