Так, Ростикові відрядження. Вероніка їх ненавидить, тому що вони з коханим — хай не надовго, зазвичай то триває не більше за тиждень — розлучаються, і жінка почувається покинутою. Але разом з тим повернення чоловіка додому вона шалено любить, вірніше, не так: вона хтиво їх любить. Щоразу це вир нових почуттів, подарунки, квіти й шалені ночі кохання, бо так кохаються тільки з тим, хто вміє сам горіти і знає, як запалити й у тобі той вогонь, що випалює, вимучує, ту велику ватру, ту пекучу, але таку солодку й таку невпинно-жагучу безодню, що рятуватися від неї несила, та й не хочеться бути врятованим. Бо те гаряче пекло стає враз раєм, нехай інколи збоченим, бо Ростикові фантазії вкупі з її шаленством плоті-крові спустошують обох, разом з тим даючи початок, бо кінця ніколи не буває.
Ростик поїхав на роботу. Вона помила посуд, зібрала сумку, щоб поїхати в басейн, і враз зупинилася на пів кроці… Згадала нічне видіння. Сон. Чому Оксана Полудниця на мить раптом перетворилася на Ксеню Гоцул, її подругу Ксеню? Мабуть, треба буде до церкви сходити та дати на службу за упокій Ксениної душі, помолитися за неї. І нагода така є. Вони з мамою на вечірню зібралися. Церква й молитва завжди добре допомагають, коли тривожно й непевно. Може, і цього разу вони позбавлять її сумнівів. Нехай ці порожні сни відступлять. Бо так не хочеться знову пити снодійне.
Та не допомогли ні дзвони церковні, ані молитви. Уночі сон повернувся. Такий реальний і такий важкий…
Туман з ріки кудись подівся. Діти не плакали, стояли одне біля одного, дивилися сумно в їх бік. Вероніка дітей порахувала: дванадцятеро. Порахувала ще раз: не помилилася, дванадцятеро.
— Двоє з них не твої діти, — холодно констатувала Оксана.
Була вбрана в білу сорочку, нижчу від колін, підперезана крайкою. Коса віночком обрамляла голову.
— Не мої? — здивовано перепитала. — Але чому тоді…
Затнулася. Почвара дивилася на неї уважно. Вероніка сьогодні вперше бачила ноги тої жінки: Оксана була боса, а ступні чорні, мов зогнилі, порепані й потріскані.
— Не твої, але й не чужі. Та не про них ідеться, еге ж? Ти маєш право просити в мене про власних, і тому ти тут.
— І ти… ти направду їх відпустиш? — Вероніка не вірила своїм вухам. Вона не знала, що так просто все буде. Її малята стануть вільними, і вона нарешті зможе жити далі, не слухаючи уявного дитячого плачу.
— Відпущу, — прісним голосом відповіла Оксана. — І тебе, і твій сон відпущу. За однієї умови. Усе на світі має ціну, то й ти мусиш дещо для мене зробити.
— Я нічого не розумію. Що я можу для тебе зробити? Це ж сон. Хто ти така, жінко, і навіщо мучиш малих дітей? — Вероніка сердилася й нервувалася.
— Усі відповіді на поверхні, Чічко-Веронічко. Здається, він тебе так називає, коли каже, що любить? Усі відповіді не тут, а у світі живих, Вероніко. Я підневільне створіння. Лише виконую своє призначення. Я не суддя, я — Полудниця, я — виконавиця вищої волі. І цей вирок винесений не мною. Це діяння набагато могутнішої сили. — Оксана сумно дивилася на Вероніку.
— Нічого не розумію. Говори ясніше. Тобто поневолення невинних ненароджених дітей — це вище благо? — Вероніка не стрималася, Вероніка кричала.
— Стули пельку, дурна жінко! — гаркнула Полудниця. — До чого тут вище благо? Ти мене уважно слухаєш чи ні? Усі причини твоїх нещасть слід шукати у світі живих.
— Чому? — розгублено перепитала Вероніка. — Тобто це хтось зі знайомих, так? Вороги батька? У бізнесі вороги?
— Знайомих? — єхидно перепитала Оксана. — О ні, дорогенька. На таке паскудство здатні тільки найрідніші люди. Знаю то з власного досвіду.
— Найрідніші? — Вероніка готова була почуте найстрашніше, але не це.
Оксана спокійно провадила далі:
— Серед живих шукай відповіді, Вероніко. Кажуть, що все таємне рано чи пізно стає явним. Мабуть, настав час явити того, хто довго приховував від тебе справжнє, мерзенне й низьке.