Що вона таке каже, ця страшна, чорнорота та чорнонога потвора? Її найрідніші не здатні на підлість. Це брехня. Тільки не вони.
Запала мовчанка. Першою заговорила Оксана.
— Зрозумій нарешті, небого: віднайдення правди потрібне не твоїм дітям. Воно потрібне тобі. А діткам твоїм потрібні воля та спокій. Ну то що, Вероніко, ти готова укласти зі мною угоду? Воля для твоїх малих за маленьку послугу для мене.
— Так, — розгублено відповіла Вероніка. — Чого ти хочеш взамін?
— Небагато. По-перше, цей острів не може пустувати. У всьому мусить бути рівновага. І щойно твої діти покинуть його, їхнє місце займуть інші. Такі самі невпокоєні душі. А де їх узяти? Ні, я не змушуватиму тебе вбивати чи, крий Боже, приносити в жертву дітей. Я все зроблю сама. Заберу тих, кого мені дозволено буде забрати. Мені для цього потрібен провідник у ваш світ. Ми обрали тебе. До всього ти сама напросилася, бо сама до нас прийшла. Ти маєш дозволити мені через двері твого серця заходити в реальний світ — та й по всьому.
— І тоді вони будуть вільні? — Вероніка зболено дивилася на дітей на острові.
— Так. Будуть. Твої будуть. Обіцяю. Тільки не смій знову вагітніти, бо… — Оксана вмовкла, наче обдумувала слова, що їх зараз мала сказати. — Люба моя, уважно роздивися довкола себе. Смерть твоїх дітей — не твоя провина. Більше сказати не можу, і так забагато патякаю. Отже, яке твоє рішення?
Вероніка не відводила очей від острова. На ньому її діти, ненароджені діти, замкнені тут чиєюсь злою волею, закляті тою волею. І зараз вона має реальний шанс їх визволити.
— Добре, я майже згодна, але що означає «забрати тих, кого дозволено забрати» і «заходити через двері серця»? — Вероніка мусила про це спитати.
— Цікавій Варварі носа відірвали, — роздратовано відповідала Оксана. — Не все тобі можна знати, жінко. Повторюю ще раз для неуважних. На цьому острові дванадцять душ, і їх тут має завжди залишатися дванадцять. Інколи, ненадовго, кількість може змінюватися. До приходу твоїх дітей тут перебували неупокоєні душі інших. Коли душа твого маляти приходила, я відпускала на волю бранця. Якщо я зараз відпущу десять, то мушу десять нових набрати. Часу в мене три місяці, бо це місце довше пустувати не може. До всього мені потрібен для входин у твій світ лише один день у тижні — скажімо, четвер — і година часу в той день — скажімо, полудень. А ще скоротімо термін: два місяці. Така тимчасова жертва з твого боку в обмін на волю для твоїх малих.
Полудниця вклала у свій голос якнайбільше розважливості, хоча якісь ледь помітні нотки тривоги в ньому таки вчувалися. Але Вероніка не дуже на них зважала, бо раптом на ріці, сьогодні на диво спокійній, тихій та погідній, з’явилися маленькі човники. На кормі в кожного висіли маленькі каганці. Човників було десять.
— Стоп. Десять? — ураз сполошилася Вероніка.
— Так, як і твоїх дітей. Усе чесно, — майже урочисто відповіла Оксана.
— Ні, віддавай дванадцять, і тоді я згодна. — Вероніка торгувалася.
— Що? Вони ж не твої, — дивувалася Полудниця.
— Але вони також бранці, хіба ні? І ти ж не скажеш, чому ті діти поряд з моїми, так? — запитувала жінка.
— Ех, яка ти! Ні, не буде тобі дванадцять. Одинадцять, бо дванадцяте маля належить мені. Що, здивована? Полудницями просто так не стають. Я теж матір, яка втрачала. Одинадцять, Вероніко, тільки одинадцять, — сумно промовила Оксана. — А чому ті двоє поряд із твоїми, довідаєшся, якщо пошукаєш правду у світі живих. То як, одинадцять чи жодного?
Вероніка кивнула, погоджуючись.
— Е ні, Вероніко, не так. Ти маєш промовити вголос: «Запрошую тебе, Полуднице, у мій світ». Договір є договір.
Вероніка зітхнула. До чого вона докотилася! Її божевілля прибирало готичних рис. Та нехай, байдуже. Бо якщо в такий спосіб вона повернеться до нормального життя, то можна трішки побути божевільною. Десь вона читала, що майже всі хвороби з’являються в людині з вини самої людини, а отже, лікувати їх можна самотужки.
— Запрошую тебе, Полуднице, у мій світ, заходь! — урочисто промовила Вероніка.
І щойно Вероніка це сказала, як до острівця стали підпливати човники. Діти весело сідали на них. Найменшим помагав найстарший хлопчина, той, що належить Полудниці. Сьогодні Вероніка добре змогла розгледіти своїх дітей. Вона бачила в їхніх рисах татові губи, мамині зморшки в кутиках вуст, Ростикові вуха, свої цибаті ноги. У кожному було щось від неї та її чоловіка. Вона любила їх усіх і кожного окремо, і зараз готова була заради їхнього порятунку впустити в реальний світ що завгодно і кого завгодно. Хай кажуть, що материнська любов сліпа, — байдуже, але вона справжня, найсправжнісінька, і ніяке там кохання до мужчини, навіть найпалкіше, не зможе заступити її. Останнє її дитя дбайливо тримала на руках найстарша донечка. Один човник забирав одразу двох пасажирів. Полудниця дозволила. Коли всі дітки посідали, вервечка з човнів повільно рушила вниз за течією. Діти щасливо махали руками і чи не вперше за всі ті роки щиро всміхалися.