Була впевнена, що чоловік теж їй не все розповідає. Але ж і в нього, як у всіх нормальних людей, вистачає проблем і халеп. Але знову ж таки, коханій дружині він про це не розкаже, бо вона ніжна, тендітна квітка, яка від найменшого поруху вітру зламається. Вона тонка китайська порцеляна, якою можна тільки милуватися, щоб не розбити. Дурепа, достоту дурепа. Але ж комусь він про свої проблеми розказує? Друзям? У Ростика друг — її тато. Але ж він тесть, і якщо вони й балакають, то лише про роботу. Рідній мамі? Він рідко буває в мами. Лише двічі на місяць навідується.
Отже, вона, Вероніка, тупа самозакохана корова. У нього є, мабуть, товариші, але вони такі, якими перед Веронікою не похизуєшся. Вони «не статусні». Чим цікавиться Ростик? Зависла. Вистави, виставки, галереї, басейн, теніс, шахи, книги — то все її зацьханки. Швидше навіть не її. То все або мамине, або татове, перебране в спадок. І всі ці модні місцеві художники чи дизайнери — то діти чи внуки татових знайомих чи ділових партнерів, або просто потрібні люди, або мамині далекі родичі. Що любить її чоловік, крім вареників та яблучного штруделя? Чому він з нею такою живе? Як узагалі з такою можна жити? Господи, коли вона такою стала? Після якої вагітності бажання народити перетворилося на одержимість собою. Бог карає за глухість до інших. І її покарав.
Не ховала від неї своїх проблем хіба що Леся. І, мабуть, вона єдина не дозволила Вероніці остаточно звихнутися на собі…
Розплакалася. Тоді враз перестала схлипувати. Розсердилася на себе: чорт, знову за старе. До безглуздя закортіло утнути щось збитошне. Наприклад, знайти роботу, перефарбуватися в рудий, змінити зачіску, стрибнути з парашутом. Підійшла до дзеркала в коридорі — воно тут на всю стіну. Подивилася уважно на себе. Жінка сорока п’яти років уважно, суворо та втомлено дивилася з нього. Це вона? Чи не вперше за двадцять літ побачила себе справжню — вбрану в дороге якісне ганчір’я, яке було і модним, і зручним, але зовсім їй не пасувало. Бліді пастельні кольори, які завжди любила її мамця і які, як їй ще вчора здавалося, любить і вона, тому що заміжня і це пасує її віку та статусу. А насправді? Вероніка любить яскраві кольори. Салатовий, рожевий, жовтогарячий. У студентські роки тільки їх і носила. Роздивилася руки: тонкі пальці, ідеальний манікюр на доглянутих нігтях, покритих прозорим лаком. Чому прозорим? А що пасуватиме до того одягу, який тепер носить? Згадала Оксану зі свого сну. Та мала чорний манікюр, русяве волосся, і зачіска щоразу змінювалася. А вона? Завжди гарно доглянуте довге волосся, котре водоспадом лилося на плечі, з роками перетворилося на кінський хвіст, зібраний або тугою гумкою або якоюсь шпилькою. Колір волосся вона теж давненько не змінювала. Мамця вважала його ідеальним, як і зачіску, і за найменшої нагоди Вероніці торочила, що то «інтелігентна стриманість», і просила підтримки спочатку батька, а потім і зятя. І ті дуетом мамі підспівували. І дурна Вероніка вірила, що дурнуватий хвіст і безлика сірість можуть здаватися красивими. Вірніше, вона цим і не переймалася. Тьху.
Сердита на себе і на весь світ, пішла в душ. Стала під майже крижану воду. Стояла під струменями, поки не замерзла, аж зубами зацокотіла. Холод проймав до ломоти в кістках. Та то було навіть приємно… Бо жива, таки жива і сердита на себе як сто чортів, без крихти жалості до сірої мишки, що заслужила на ту сірість, якою донині жила.
Нашвидкуруч зібралася. Насамперед у перукарню.
З перукарні вийшла красива елегантна жінка. Чорне волосся, зачіска боб — жінка всміхалася сама собі та незнайомці навпроти, у вітрині магазину. Сама себе не впізнавала і тішилася з того, мов мала дитина… Тепер змінити одяг, бо брюнетці аж ніяк не пасує бордове та сіре.
Багряне, червлене, гірчичне… Суконки, мініспіднички, шорти... Штани-кабаре, капрі, штани-блюз і ніяких кльош чи пів кльош…
Задоволена та щаслива, вертала на таксі додому. Мрії, бажання, роздуми — калейдоскоп подій огортав і зваблював. Подумала про те, що завтра накупить собі різнобарвного лаку для нігтів. А ще яскравих шаликів з барвистими метеликами, оранжевий та блакитний капелюшки, босоніжки на шпильці та… блискучу біжутерію… Завтра в Лесі вихідний, тож вони підуть на вернісаж і вона собі навибирає отого, що мама називає несмаком: кольорової дешевої блискучої біжутерії.