Глянула на годинник. За п’ять дванадцята. Багато зробила за ранок, та ще більше має зробити. Бо ще квартира. Її квартира — це жах! Оті сумні класичні гардини, дурнуватих пастельних відтінків штукатурка, усе врівноважене, меланхолійне, наче тут навіки поселилися спокій та нудьга. Вероніка і вдома запланувала деякі зміни. Може, Леся щось порадить. Вероніці подобається жовтогарячий колір. Для спальні? Чому б і ні!
Машина різко загальмувала. Якби не була пристебнута паском безпеки, то стовідсотково поцілувала б лобове скло. Автівка, що їхала поряд, теж зупинилася, як і той водій, що їхав за ними. Та не всім пощастило з доброю реакцією. Майже водночас почувся удар, крик, дзенькіт розбитого скла. І водночас надсадно заголосила жінка, за нею — ще одна.
Вероніка інстинктивно розстебнула пасок, вистрибнула з машини на тротуар і обімліла. Перед її очима постало жахіття. Посеред швидкісної траси лежало два маленьких бездиханних тіла. Рожева сукеночка на одному і червона спідничка на другому говорили, що то дівчатка. Навколішки перед ними в калюжі крові стояли дві жінки, обвиваючи тільця руками. Обезголовлені тільця. Голови лежали збоку, у декількох метрах. Бризки крові малювали стежку, яку вони проклали, поки там опинилися. Вероніка стояла, затиснувши рукою рота й стримуючи крик.
Швидкісна траса, жодного натяку ні на пішохідний перехід, ні на світлофор. Дитячі візочки стоять на тротуарі, відділеному від траси хай і невисокою, але загорожею. Як ті малючки опинилися на дорозі?
Між тими матерями сидить сивочолий чолов’яга, обхопивши голову й згорьовано хитаючись.
— Я бачила, як то сталося, — чує Вероніка схвильований жіночий голос.
Озирається. Літня, років сімдесяти, жіночка, сумна й захекана. З-під білої хустки вибилося пасмо сивого волосся, але жінка на нього не зважає — не до того. Вона тримається за серце й важко дихає. Синя блузка, чорна спідниця, чорні капці, запилюжені ноги…
— Він, водій, не винен. Зовсім не винен… Я була он там, пасла козу. — Жінка показує рукою в протилежний від колясок бік, на невеличку зелену латку метрах у десяти від дороги, під парком, поблизу якого стоять кілька хатин приватного сектора.
— Так от, дивлюся, а на дорозі — малеча, така, що ледве ходить. Обом, може, рочків по два, а може, і нема. Вони уваги не звертали на машини, а весело, тримаючись за ручки, тупцяли на той бік. А тут же поворот, і водій не міг бачити. То на моїх очах. Раз — удар. Вони маленькі, а удар такий сильний, що аж голови повідривало…
Смак чогось металічного заповнив рот, у голові замакітрилося. День, що так яскраво починався, умить зробився таким самим пастельним, як і всі попередні. Голова йшла обертом.
Завила натужно сирена — і Вероніка зомліла.
9
Таксист доставив Вероніку додому. Привів до тями, відпоїв водою, запитав номер батька чи чоловіка та потелефонував Ростику. Бачив шоковий стан жінки й розумів, що її залишати не можна. Там, на тій дорозі, від побаченого не одному стало зле. Ну що тут скажеш? Дві мамочки забалакалися. Малючки у візочках і сиділи спокійно, і пристебнуті наче були. Як вони вилізли з тих візочків, ніхто не бачив. Мить — і вони вже на дорозі, на швидкісній трасі. Бо загорожа хоч і височенька, але ж дівчатка малі, то під нею і пролізли. Матусі запримітили пропажу дітей тільки тоді, коли почули скрегіт гальм.
Таке розповідав Ростикові схвильований пережитим водій.
— Ото лихо! Бідні мамки. Геть від горя збожеволіли. Діти обезголовлені на дорозі лежать, а ті кричать: «Рятуйте наших дівчаток, бо їм боляче і вони плачуть!» Та який там може бути плач? — бідкався таксист. — Малих убило враз. Кажуть, що нещасних мамок від мертвих тіл відірвати так і не змогли, поки санітари з Кульпаркова3 не приїхали.
Водій ще щось говорив, говорив, поки Вероніка крізь напіврозплющені повіки пробувала зосередитися на клаптику здорового глузду, котрий тримав її при тямі. Ростик накрапав дружині в склянку заспокійливого, і вона, ніби крізь пелену, слухала чоловічі теревені. Таксист поїхав, навіть гроші за проїзд відмовився брати. «Та про що ви говорите, пане? Така біда, такий стрес!» Так, це був справжнісінький жах. І річ була не в тому, що Вероніка стала майже свідком страшної ДТП — хіба в наш час то рідкість? Щодня, ба навіть щогодини, на дорогах гинуть люди. Ніхто, зрештою, не застрахований від цього лиха. Але саме в цьому конкретному випадку все здавалося якимсь аж надто моторошним: дорога, швидкісна траса, дванадцята, полудень — і малі діти на дорозі. У голові поставала картина літнього пекучого сонця, розпечений асфальт, сонний смог над дорогою. Літо, спека і… Полудень…