— Ростику, любий, пити, — уклала в голос якнайбільше сонливості та хриплості. Хай думають, що вона нічого не чула.
Згадка про альпійську клініку дала їй зрозуміти, що рідним розповідати про свої видіння, страхи й підозри не варто. Адже ліки тільки тимчасово забирають біль, але не ліквідовують причини. Леся принаймні до кінця вислухає і не вважатиме її божевільною. А якщо й подумає щось таке, то про себе.
3 Кульпарків — так львів’яни називають обласну психіатричну лікарню, розташовану на вулиці Кульпарківській.
10
— Щоб мене розірвало! Мамо рідна! Веронічко, се ти? Я в шоці. Ти така-а-а! Зачіска — вав. Прикид — круть! Просто рокова жінка — та й по всьому!
Леся була ошелешена зовнішньою переміною в подрузі. Перед нею стояла геть інша Вероніка. Чорнява, звабливо вбрана: червона спідничка гарно оголювала довгі та стрункі ноги, біла блузка на бретельках тільки підкреслювала смуглявість шкіри та тугі перса. Зачіска, макіяж — усе ідеальне. Навіть очі — завжди напівдитячі — змінилися. Олівець і туш зробили гарну переміну.
— Ого! — сипала далі компліментами Леся. — Крута чикса, що тут скажеш! Молода, красива, ефектна. Молодець, так тримати, і хай ті хлопи вдавляться та вдушаться.
Вероніка стримано всміхнулася. Хай там як, але овдовіла Леся все ще плекала надію вдруге вийти заміж. І час від часу таки стрибала в гречку. Періодично в її оселі поселялися якісь зайди, але всі вони рано чи пізно жінці набридали. Жоден з них, зі слів Лесі, не годився на роль голови родини. Жінка мала тверде переконання, що її обранець має відповідати певним критеріям: кохати її, любити дітей, бути добрим господарем (чи то крани відремонтувати у ванній, чи розетки полагодити на кухні, дверцята в шафках попідкручувати так, щоб на ноги та на голови не падали, — і список можна було продовжувати, але якщо сказати двома словами, то в справжнього хлопа руки мають рости не із задниці). Але найважливішим було інше, і йшлося геть не про називання мамочкою коханої тещі, а про банальне стабільне заробляння грошей. Звісно, жоден із залицяльників до рівня Лесиних вимог не дотягував. Та Вероніка ніколи не критикувала колежанку та не вчила її, як поводитися з кавалерами. Просто знала: якщо та закохається чи зустріне того єдиного, хто буде потрібен насамперед їй, то всі ті критерії стануть другорядними.
Вони сиділи в Лесиній квартирі й говорили «під коньячок». Вероніка довго зважувалася на цю розмову. Після тої злощасної аварії, свідком якої вона стала, минуло три дні. Дитячі голоси зникли, погані сни також, однак у серці поселилися терпкий неспокій і відчуття, наче світ навколо несправжній — картонний чи пластиліновий. Як у дитячому мультику. Гарна картинка, цікавий сюжет, але все або намальоване, або зліплене з глини… Звісно, можна було взяти в оберемок усі свої сумніви та піти до Ангеліни Павлівни, психотерапевтки, і та стовідсотково знайшла б потрібні слова та змусила б саму Вероніку розкласти всі сумніви по поличках і навіть за алфавітом. Але жінка мала відчуття, що й сеанси Ангеліни Павлівни також картонні, несправжні, як навіювання, як мантра для смертельно хворого, котрий завтра помре, а йому торочать, що все буде добре. Вероніка знала: не буде, бо так не буває. Не буває «все добре». Та чи треба, щоб усе було добре? Усе має бути по-різному, по-всякому, і добре, і не дуже… Вона трохи недолюблювала свою психотерапевтку, бо не вірила в щирість людини, яка бралася за гроші латати чужу душу. Можна вколоти знеболювальне, але вилікувати… То вже робота самої людини, як отого бродячого пса: коли хворий, то інстинктивно йде шукати цілющу травинку-билинку, а не намагається потрапити в руки людини, яка і приспати може хворе створіння. Вероніка відчувала себе тим псом. Та поки їй замість трави дають жерти якусь хімозу, переконуючи, що це помічне.
Подумала, чи не сходити до панотця на сповідь чи просто на розмову. І таки пішла в церкву, але на вечірній з’ясувалося, що отець Дем’ян на три місяці поїхав у Канаду. Довіряти душу для сповіді іншому пастирю для Вероніки було немислимо: вона важко впускала чужинців у своє життя і майже нікого й ніколи в душу.
Ох, ті кляті слова Оксани Полудниці зі сну… Вони просто переслідували її. Нехай дурні сни намарилися, але ті слова… Колючі, болючі — і справедливі. Нехай Полудниця — це лише витвір її уяви, але якщо це так, то це її підсвідоме кричить до неї з безодні: «Агов, жінко, досить жерти пластилін, бо здохнеш!» Як там казала Полудниця: «Уважно роздивися довкола себе. Смерть твоїх дітей — не твоя провина… Ти мусиш добре переосмислити власне життя. Неспроста це все відбувається з тобою. Є причини, і є наслідки. Ми зараз згадаємо останні двадцять прожитих тобою років, щоб зрозуміти, для чого і для кого ти жила».