— А я легко поясню, чому вони тобі снилися, — заговорила впевнено Леся. — Ти ж пам’ятаєш, скільки різних гуцульських оповідок знала наша Ксеня, і про лиликів також. Ну? Ти просто емоційна, вразлива людина, от і притягнула ті розповіді собі в сни.
Вероніка не дуже пригадувала. Хіба що історію з кажанами, котрі прилетіли до Ксені на похорон. Однак вона добре пам’ятала, як гуцулка любила розповідати різні страшні небилиці. Правда, то траплялося зазвичай вечорами, у гуртожитку, де мешкали Орися та Ксеня. І львів’янку Вероніку батько дуже рідко туди ночувати відпускав. Мама ж Лесі дотримувалася більш демократичних поглядів і казала, що зіпсувати собі життя можна й у власній хаті, тому гуртожиток — то просто ще одна цікава пригода.
— Та я, — почала була відповідати Вероніка, — не дуже то й пам’ятаю. Точніше, нема чого пам’ятати, бо мене ж до вас у гуртожиток батьки рідко пускали.
Леся затараторила:
— Точно. Тебе не було тоді з нами. А Ксеня на сон грядущий нам таке-е-е вихимерювала! Але про троян-зілля ти ж чула? Ну? Чорна магія просто якась. Ух, ті гуцулки!
— О, цієї історії я не забула. А пам’ятаєш, Лесю, той вечір, коли я з Ростиком познайомилася? Отут, у твоїй квартирі? Я нікому про це не розповідала, але… — Вероніка затнулася, але за мить рішуче повела далі: — Та що вже... Кому це зашкодить? Ксеня мертва, Ростик — мій чоловік. Я випадково підслухала, як вони з’ясовували стосунки в тебе на кухні. Ксеня Ростику сказала, що він для неї порожнє місце. І що вільна вона, як ті гори. А ще так переконливо заявила, що її прабабка була босорканя і що вона на неї дуже схожа. «Легко живу і тяжко вмиратиму. Тож не закохуйся, хлопче, в босорканю, бо загинеш. Поки не пізно, не закохуйся». Ось таке вона йому сказала.
Леся якусь мить мовчала і раптом видала:
— Це правда. Хай як дивно се звучить, але то правда. Ти згадай нашу Ксеню. Вона ніколи не була в нашому колі стовідсотково своєю. Чи, точніше, була не такою, як усі. Вона і трималася трішки осібно. Та робила то не зі зла. Вона ніби спостерігала за нами, чи що. Мені часом спадало на думку, що дівчина знає про нас набагато більше, аніж ми про себе розповідаємо, і тільки через свою велику терплячість вислуховує наші бредні. Думаю, так воно і було. Вона знала, вона все знала. А щодо Ростика — то вона спеціально тоді його із собою на вечірку приволокла. Для тебе. Уявляєш? Так і сказала: «Я маю для нашої Вероніки хлопця. Саме те, що їй треба. Приведу до тебе, Лесю, Веронічкину долю!» Вона мене просто змусила вмовити тебе прийти на мій день народження. Пригадуєш, як довго ти вагалася й переймалася, чи відпустить батько? Бачиш, як воно інколи буває… Вона й мені якось на Великому Возі гадала. Хочеш знати, як то було? Колись посеред ночі стояли ми біля вікна в темній гуртожитській кухні. Світло вибило, ми собі цигарками підсвічували. Якісь бздури одна одній розповідали, реготали. Вікно в кухні величезне, і через нього добре видно зимове небо, геть усіяне зорями. Дев’ятий поверх, і ліхтарі тут не дуже бентежать небо. У рамах вікна шпарини в палець, із них добряче дуло, а нам хоч би що. Молоді ж, кров гаряча. Стоїмо, заворожено дивимося, як моргають зорі. Мама моя казала, що то на негоду отаке моргання. Я й ляпни то вголос. Ксеня розвернулася до мене і раптом каже: «Хочеш знати свою долю, Лесю?» Говорила то трохи сумно, ба наче трохи ніяково. А хто ж відмовиться дізнатись про майбутнє у двадцять років, коли всі дороги, здається, перед тобою відкриті! «Будеш мати подвійне щастя. І той, хто його в тобі засвітить і кого вважатимеш своїми крилами, буде тільки гирями на ногах. Та не журися, ти ті гирі скинеш». — «А крила?» Мене цікавили крила, бо ж мріяла мати кохання справжнє і літати. Ксеня якусь мить мовчала, я думала, що вже нічого й не скаже, але вона заговорила: «Бачиш, як зорі моргають у небі? То не на зміну погоди, Лесюню. То зараз там, у високості, хтось вибирає для тебе крила. Ти чекай і вір. Він обов’язково їх вибере». І знаєш, я чекаю досі. Ага, бо половина того пророцтва таки справдилася. Подвійне щастя народила, гирі самі по собі відпали, тепер чекаю на крила.
— Так, дивна і чарівна була гуцулка Ксеня, — видихнула Вероніка. — Вона мені здавалася таким потужним світлом, що інколи навіть страшно від цього ставало. Боялася згоріти в його променях, якщо надто довго буду поряд. І тоді, певне, спрацьовував інстинкт самозбереження і я ладна була тікати світ за очі, тільки б вона… — Замовкла, підшукуючи відповідне слово.
— Щоб вона не спалила тебе, еге ж?
— Так-так, — підтвердила Вероніка.
— Мені її бракує, — печально додала Леся. — Знаєш, я інколи думаю: була б вона живою, то й крила мої швидше знайшлися б. Паскудна річ, Вероніко, жити одиноким деревом.