— Ти не одинока, Лесю! Що ти таке говориш? У тебе є найважливіше: те, що робить жінку жінкою. У тебе є діти. — Вероніка вимовила це з тугою та деякою образою на світ. Як могла її Леся таке казати? Те щастя, про яке Вероніка молила Господа купу років, дісталося колежанці відразу. Як то називала Ксеня — «подвійне щастя». І що з того, що вона, Вероніка, має крила? Щастя ж нема...
Леся наче читала її думки.
— Ех, Вероніко! Яка ти ще дитина! У сорок п’ять залишаєшся наївнячкою. Ще трішки — і мої хлопаки наростять собі власні крила й полетять світ за очі. А що в мене залишиться, люба моя? Розбите дзеркало чи розбите корито? У тебе твої крила завжди при тобі, бо у вас із Ростиком одне небо на двох.
Вероніка замислилася на мить і весело додала:
— Не журися, Лесюню. Ксеня ж пообіцяла крила. Казала, що хтось для тебе ті крила вибирає, тож дочекайся.
— Ага, вибирає, і то, певне, мають бути якісь особливі крила, бо роки минають, а їх усе вибирають.
Вероніка давно не бачила Лесю такою, тому поспішила перевести розмову на інше:
— Ти щось говорила про кажанів-лиликів, то що то за історія?
Леся довго мовчала, аж раптом озвалася:
— А хочеш історію про Ксеню?
— Про Ксеню? Тобто? Її нема…
Вероніка відповіла якось невпевнено, та Леся, здається, цього не помітила, бо вже повела розповідь, і те, що чула Вероніка, здавалося їй і страшним, і моторошним, і приголомшливим.
11
— То було на сьомий рік по смерті Ксені. Ти переживала ще одну втрату дитини. Я прийшла тебе відвідати, побачила твої порожні очі й уперше за тебе по-справжньому злякалася. Добре, що поряд був Ростик. Він і справді в тебе особливий. Стільки терпіння у кожному русі, стільки тепла! Та зараз не про нього. А про мене. Люди бувають егоїстами. Я також із того тіста зроблена. Ти хворіла, а я дуже хотіла з кимсь набутися. Мені геть смутно і мулько на душі було. Може, то жовтень мокрий нагнав депресії, а може, моя одинокість — хтозна. Чоловіка в мене тоді ще не було, і дітей, відповідно, не було. Мама з татом на той час уже майже перебралися до баби в село і не дуже були охочі розважати мене розмовами. І я нічого іншого не придумала, як узяти квиток на потяг до Ворохти й гайнути на суботу-неділю в гори. Така от розвага. Від Ворохти до Заросляка, Ксениного села, автобуси не ходять, ти ж знаєш. Мабуть, тому, що й доріг там майже нема. Та хай там як, але мені пощастило, бо ноги привели на міський ринок, на якому я познайомилася зі старим гуцулом, паном Василем, котрий був якраз із того села. Приїхав він у Ворохту підводою, у справах: щось там комусь привіз. Він навіть словом якимсь кумедним назвав, що саме, але я не запам’ятала. Ти ж знаєш тих гуцулів: коли швидко балакають, то треба ще перепитувати, що кажуть. Ото сіли ми з ним на воза, запряженого двійкою гнідих коників, та їдемо. А в горах, на диво, погода гарна стоїть. Зі Львова виїжджала, то безбожно лляло, а в Карпатах сонце — краса. Ще не всі дерева пооблітали. Стоять собі такі красиві, у жовтих і багряних пальтечках, і якось на душі аж розвиднюється, коли таку красу бачиш. Гуцул собі під ніс якусь пісню мугикає, коники собі поважно бредуть — благодать. Моя одинокість і сум враз кудись вивітрилися, і схотілося підспівувати старому. Так добре й легко стало на душі! Щойно вдалині показалася перша сільська хата, пан Василь поцікавився, до кого я їду. А як почув, що до Наді Гоцул, бо я подруга її доньки Ксені і їду провідати стареньку, так набожно перехрестився і крізь зуби процідив: «Знав би, до кого, — не підвіз. Босорка вона. Босорка». Я стала допитуватися, чого вони так зле про покійницю. Вона вже на тому світі і зла нікому не робить. Стариган сердито циркав по слову і час від часу набожно хрестився, переводячи очі то на хреста на роздоріжжі, повз який проїжджали, то на церковні бані, які показалися з-за пагорба. Пам’ятаю, подумала тоді, що в гарні часи будували цю церкву, коли в Карпатах бані викладали ще з ґонти, а не з блискучої бляхи, і скріпляли вірою та молитвою. Я ледве вмовила чоловіка розтовкмачити мені, чужинці, що гуцулів так у Ксені нашій лякає. Пригадуєш, як ми до неї на могилу приїжджали і якою ту могилу застали? То пан Василь таки пояснив мені, звідки ноги ростуть. Виявляється, тамтешні мешканці переконані, що тіло Ксені, яку вважають в околиці босоркою, неправильно було поховано. По-перше, вона самогубця, заложна покійниця, а хоронити таких на цвинтарі поміж хрестами — великий гріх; по-друге, вона босорка, тож її тіло слід було ховати згідно з ритуалом. Дід запевняв, що вже рівно сім літ нема від неї ратунку в околиці. І що він на власні очі її неприкаяну душу того року бачив. Так-так, по заходу сонця, якраз на Юрія4.